Між Аквилонією та лісами піктів розташоване Боссонське Прикордоння. Його жителі ведуть свій рід від місцевого племені, підкореного гіборійцями. Це люди середні на зріст та статуру, очі в них сірі чи карі. Живуть вони селянською працею, мешкають за міцними мурами, підкоряються аквилонським королям. Боссонське Прикордоння захищає королівство від піктів та кімерійців. Боссонці відзначаються своєю стійкістю в бою. Протягом століть воюючи з варварами, вони так навчилися тримати оборону, що прорвати їхній стрій прямою атакою стало неможливо.
Таким був світ, у який прийшов Конан.
…Легенди свідчать, що наймогутніший воїн Гіборійської ери — той, хто, за словами немедійського літописця, “ножищами, озутими в грубі сандалії, топтав оздоблені самоцвітами престоли земних владик”, з’явився на світ просто на полі битви, і цим, мовляв, визначилася вся його подальша доля. Річ цілком можлива, бо кімерійські жінки володіли зброєю не гірше від чоловіків і не виключено, що мати Конана, яка носила його тоді під серцем, кинулася в бій разом з усіма, відбиваючи напад одвічних ворогів кімерійців — злобних ванів. Але так чи інакше, достеменно відомо, що все дитинство Конана певною мірою було пов’язано з війнами, що майже безупинно точилися між кімерійськими кланами. Успадкувавши від батька, знаменитого коваля та ювеліра, богатирську статуру, він брав участь у битвах із тої самої миті, коли вперше спромігся звести меч. Йому не було ще й п’ятнадцяти років, коли об’єднані племена кімерійців обложили, узяли штурмом і спалили прикордонне місто Венаріум, зведене схильними до експансії аквилонцями на одвічно кімерійських землях. Конан був серед тих, хто в перших лавах увірвався до фортеці, і його меч удосталь напився тоді ворожої крові. Відтоді його ім’я дедалі частіше лунало коло багать одноплеменців та на радах старійшин. Після штурму Венаріума Конан жив ще якийсь час у рідному краї, але потім потрапив у полон до гіперборейців, утік і замість того, щоб повернутися на батьківщину, вирушив на південь. На шляху Конана лежав Аренжун — знамените заморянське Місто Злодіїв, де й розпочалася його кар’єра професійного злодія й грабіжника, яка тривала кілька років…
ВЕЖА СЛОНА
Тьмяне світло смолоскипів ледве пробивалося до вузьких вулиць кварталу Мауль, де до світанку пили й веселилися злодії та розбійники, що зібралися з усього міста. У Маулі вони могли розважити душу — доброчесні громадяни тримались осторонь, а нічна варта, щедро підкуплена забрудненими кров’ю грошима, у їхні справи не втручалась. Із похмурих закутків раз у раз чулися верескливий жіночий сміх, шум п’яної бійки чи брязкіт сталі. Із широко розчинених вікон і дверей незліченних кубел тягнуло кислим запахом вина та спітнілих тіл, чувся гуркіт кухлів та кулаків по непоказних, але міцно сколочених дерев’яних столах. В одному з таких кубел під низькою стелею з колод бенкетували пройдисвіти всіх мастей: дрібні злодюжки, спритні викрадачі жінок, досвідчені злодії з чудово тренованими пальцями, хвалькуваті забіяки зі своїми кричуще вирядженими, писклявими дівками. Більшість їх становили вихідці з цієї місцини — темношкірі, чорноокі заморяни з кинджалами за поясом і віроломством у серпій але доволі було й чужоземців, що припленталися до Аренжуна, знаменитого заморянського Міста Злодіїв, із багатьох інших, невідомих цивілізованому світові, країн.
З-поміж них був мовчазний могутній велетень: ізгой7-гіпербореєць з широкою шаблею за поясом — у Маулі зброю носили не криючись. Був тут і шемітський фальшивомонетник із гачкуватим носом і кучерявою синьо-чорною бородою. На колінах світловолосого гандерландця, найманця й волоцюги, що дезертирував із якоїсь розбитої армії, сиділа безсоромна бритунська дівка. Огрядний веселий горлоріз, жарти якого мали величезний успіх, був професійним викрадачем жінок, що приїхав до Замори з далекого Котху, аби продемонструвати тут своє мистецтво. Бідолаха не відав, що в цій країні немовлята зналися на таких справах краще за нього, хоч він і навчався свого ремесла все життя. От він, втомившись описувати принади дівчини, наміченої для чергового викрадання, приклався пухкими губами до величезного кухля пінистого пива. Зробивши ковток і змахнувши піну з губ, товстун заговорив знову:
— Клянуся Белом, богом усіх злодіїв і розбійників, я покажу їм, як треба викрадати жінок. Ще вдосвіта я домчу її до кордону Замори, а там на мене давно вже чекає караван. Цар Офіру обіцяв мені три сотні срібних злитків за молоду, сильну бритунку благородної крові. Скільки я поневірявся, перевдягнувшися жебраком, прикордонними містами, шукаючи підходящу дівчину! І знайшов-таки справжню красуню!