Їхнє спілкування часом нагадувало бійки — виснажливі для нього та обнадійливі для неї.
Марі, як завжди, була впевнена, буцімто тримала ситуацію під контролем, та насправді зміцнювалась влада абата. У присутності священика Марі аж трусилася.
«Візьми мене! — ніби закликала вона його кожною фразою. — Роби зі мною, що хочеш!»
Уперше в житті вона знаходила втіху в покорі. Хоча юнак не входив у неї фізично, він все ж домінував над нею духовно; вона дозволяла маніпулювати собою і відчувала, як усередині неї зрів мазохіст, що дозволяє прив’язувати себе щонайміцніше. Жорстокість, що ховалася в її душі, нарешті знайшла вихід. Усе життя ця непогамовна істота грала роль сильної і негнучкої жінки, аж раптом знайшла своє справжнє призначення: бути рабинею. Залишивши обридлу гру, вона ніби відпочивала від себе самої. Прагнення контролювати все змінилося байдужістю; пізнавши сластолюбство, забуття і сп’яніння, Марі перетворилася на об’єкт у руках і думках Ґабріеля.
Якось, розсердившись тим, що Марі випробовувала його терпіння, Ґабріель почервонів і гукнув, показавши на неї пальцем:
— Ви справжній диявол, але я оберну вас на янгола!
Того дня глибоко в ній щось зітхнуло, струсивши всім тілом, і відтоді щоночі, пригадуючи ту сцену, Марі відчувала щось схоже на оргазм.
Вона поступово складала зброю. Думати, відчувати і навіть дихати Марі починала так, як і абат.
— Ви і я, ми просякнуті Благом, — повторював він.
І хоча подумки вона казала: «Разом із тобою я піду як за Добром, так і за Злом, бо ти мій володар», — суперечити не насмілилась.
Марі ще чинила опір і навіть не думала зголошуватися. Вечорами, залишаючись на самоті, вона входила в екстатичний стан і запевняла себе: авжеж, треба піти й розповісти людям про свої злочини, авжеж, треба пожертвувати своїм комфортом заради істини. Та щоранку сміливість кудись зникала.
— Отче, якщо я зважуся, ви навідуватимете мене у в’язниці?
— Щодня, Марі, я приходитиму щодня! Якщо мені вдасться вас переконати, ми поєднаємося навіки! І не лише перед людьми, а й перед Господом!
Щось на кшталт шлюбу... Не залишалося жодних сумнівів — він пропонував їй узяти з ним шлюб!
Вона все частіше уявляла, як коментує їхній союз urbi et orbi[3] всюди — перед телекамерами, на інтерв’ю, на допитах, на засіданнях суду... «Це він, це абат Ґабріель переконав мене зізнатись! Якби не він, я й досі не визнавала б провину. Якби не він, я забрала б істину в могилу. Ґабріель навчив мене не лише вірі в Господа, а й вірі в людей!» Під час цих марень Марі, що ніколи не відрізнялася балакучістю, красномовно й невтомно розписувала ту метаморфозу, якою була зобов’язана юнакові. Вона сподівалася, що якось їх навіть сфотографують удвох — або в залі суду, або в кімнаті для побачень в тюрмі.
Іноді — на мить — до неї приходило усвідомлення, що їхні стосунки не були б рівними: він залишився б на свободі, вона — в ув’язненні. Та хіба священик може бути вільним? Певно, що ні! Хіба можна втратити самовладання, коли тебе щодня відвідує коханий? Також ні. Хіба кохання не примушує нас обов’язково віддавати перевагу комусь?
— Жертва є мірою будь-якого кохання!
Такі слова вигукнув абат Ґабріель під час однієї з проповідей. Марі одразу ж збагнула: він звертався до неї! Тож вона миттю вирішила: вона застосує цю максиму й офірує собою! Вона зізнається, аби весь світ знав, що її Ґабріель — великий пастор! Вона терпітиме покарання, щоб увесь світ дізнався про владу цього юнака над нею! Вона каятиметься, щоби весь світ ще довго згадував про їхню гідну поваги пару! Дитя, яке вона не могла дати абатові, вона вирішила замінити славою: Марі збиралася подарувати йому гучний медійний успіх, судовий скандал і безумовну згадку в Історії; їхній дует згадуватимуть іще довго: те, як майстерно вона дурила суд під час двох процесів, і те, як він своєю духовною зброєю навернув таку страшну грішницю, як вона. Без Ґабріеля Марі так ніколи і не зазнала б покарання. Про її справу забули б. Дякую тобі за натхнення і сили, о свята Рито! Часом історія звичаїв впливає на історію релігії... Чому б і ні? Хтозна, можливо, цей випадок допоможе Ґабріелеві дістатися до Рима?
Піднісшись духом, Марі, мов у лихоманці, поринула в мрії.
Опісля дивовижного літа, сповненого тривог і емоцій, напередодні осені вона виструнчилася на повен зріст і відчула себе зміненою.
Тієї неділі вона, як завжди, пішла на месу і була мовчазна й зосереджена. Після служби Марі повернулася додому і не могла проковтнути бодай шматочок. Смаженина дісталася кішці.