Нудьгуючи, Катрін схопила журнал, який її особиста секретарка залишила на видноті. Обкладинка складалася з їхнього спільного з чоловіком портрета і заголовка: «Взірцеве кохання».
Катрін із усмішкою схилилася над журналом. Її обличчя було таким вишуканим, хистким і прозорим, немов бісквітна порцеляна[14].
— Взірцеве кохання... Ач, яке вигадали!
Самими кінчиками пальців — з червоними, відчайдушного сліпучого кольору порічки й автомобільного шику нігтиками — Катрін гортала сторінки найпопулярнішого у Франції тижневика, реготливої «жовтухи», яку зазвичай ніхто не купує, але, на диво, усі читають і де фотографії їхньої пари сяяли мало не на кожній шпальті. Заголовок репортажу — «Взірцеве кохання» — ніби коментував кожну їхню позу. Вони з Анрі всміхалися об’єктиву, трималися за руки, схилялися плече до плеча — такі чистенькі, люб’язні, доглянуті, штучні, вдало розміщені у бездоганних інтер’єрах президентських апартаментів.
— Невже ми справді такі вродливі? — замислилася Катрін.
Знайти відповідь було непросто; після двадцяти п’яти років у політиці вона вміла оцінити професійність фотографа. Та як щодо них? Ясна річ, макіяж приховав усі недоліки, ретуш підкреслила вдалі риси, і кожен начепив ретельно підібраний одяг. Авжеж, вони перемогли дію часу, стали у вигідному ракурсі, відповідаючи власним же іконам. А втім, чи були вони дійсно вродливими?
— Чи сподобалася б мені ця пара, якби я їх зустріла десь?
Відповісти було важко. Коли їй вдавалося відігнати від себе думку про них, перед очима ставало двійко могутніх людей, які жили вище за інших. Дивно, та це відштовхувало її. Незважаючи на карколомний злет соціальною драбиною, у ній ще животіла студентка Академії красних мистецтв, яка своїм фахом обрала нонконформізм і навчання без профорієнтування, юна дикунка, яка місяцями їла самі макарони, аби уникнути тиску батьків, вільна жінка, яка зустріла Анрі в одному барі неподалік від містечка Ассас, навіть не підозрюючи, що цей трапунок матиме такий розвиток. Минуло двадцять п’ять років — і богемну студентку ніби ланцюгом припнули до слави, вона мовби закам’яніла в образі офіційної особи, мадам Морель, першої леді Франції, дружини президента Республіки, пришпиленої до позолоченого шику Єлисейського палацу.
— Зрештою, єдине, у чому можна бути впевненою, — це у тому, що до тієї добропорядної пані на фото я в гості точно не навідуюся!
Вона сама собі винесла вирок — без можливості оскарження: костюм, шитий на неї із дорогої, але на вигляд простої тканини, черевики на високих підборах, але далекі від сексуальності, подібна до шолому масивна зачіска, цнотлива подоба — Катрін була втіленням буржуазності. Ця метаморфоза відбувалася поволі і мимоволі. Спочатку Катрін навіть не замислювалася над тим, як одягається, натягала на себе сукні, блузки, довгі спідниці і дешеві барвисті індіанські жилети, які за звичкою купувала у простому кварталі, де винаймала мансарду, неподалік Північного вокзалу; аби виправдати свій вибір, вона зазвичай запевняла усіх, буцімто обожнювала сухість бавовни, любила відчувати доторк легкої тканини на хирлявому тілі. Та згодом, з легкої руки чоловіка, що дерся сходинками влади, її недбальство стало помітним: хоча сама Катрін не звертала уваги на своє вбрання, її безладний стиль став об’єктом пересудів і навіть викликав суперечки. У її байдужості до моди побачили волюнтаризм, певну тактику, вигадану її чоловіком; при згадці мадам Морель зазвичай починали або закінчували її вбранням — то вихваляючи його, то (частіше) глузуючи з нього. Щоб покласти край цим кпинам, вона зрештою здалася на милість консерватизму, викинувши із шаф лахи у стилі гіпі і заповнивши гардеробну шатами, вигаданими спеціально для відповідальних жінок її віку. Тоді на кону стояло її достоїнство...
— Достоїнство! Чуєш, бідолашна Катрін? Ти вже висловлюєшся, як дама, переконана, буцімто вбиратися слід саме «пристойно»! Ідіоти нарешті перемогли — заразили твій мозок.
Вона нахилилася, роздивляючись фото: холодний хол палацу, прийом на честь канцлера Німеччини, — і зрозуміла, що зневажає себе, цю жінку на знімку. Звісно, вона була бездоганною, приязною, елегантною, та все ж злилася на себе за те, що штучно всміхається, блискуче грає комедію, не дозволяє роздратуванню вийти назовні. До неї ніби приклеїли роль, якої вона не хотіла — роль дружини політика; спершу вона була дружиною депутата, потім мера, потім міністра — і щоразу все більше втрачала свободу; а після катастрофічно невдалих виборів перетворилася на дружину очільника опозиції — і це був найкращий, справді найсмішніший період у її житті; та зрештою, на її горе, ось уже кілька років як вона вовтузилася на посаді президентської дружини.
14
Бісквіт — керамічний виріб, який було піддано лише першому (бісквітному) випалу. Неглазурована порцеляна, дуже подібна зовні до мармуру.