ЗМІ розповіли про хворобу Катрін — це було ніби холодний душ. Упродовж тижня радіо, газети і телебачення говорили тільки про це — авжеж, вона була популярна, себто шанована і обожнювана. Катрін ніби читала власне надгробне слово; часом деякі компліменти лестили її самолюбству; іноді на старих світлинах і в архівних стрічках вона здавалася собі вродливою, навіть дуже вродливою, принаймні набагато вродливішою, аніж упродовж цих останніх тижнів. І коли спіймала себе на тому, що вітає себе з успіхом, то спершу почервоніла, а потім заспокоїлася і вибачила собі: зрештою, які ще нарцисичні втіхи лишалися їй?
Та коли Катрін помітила, що в сусідніх вуличках отаборилися папараці, купчачись перед виходом, яким вона завжди користувалася — так званими «дверима Когута» у глибині парку[19], — що вони дряпалися через мур, аби схопити в об’єктив фото хворої першої леді, жінка одразу покликала радника.
— Любий Ріґо, — сказала Катрін, — журналістів слід зупинити, інакше на мою смерть у них не вистачить плівки.
Ріґо одним махом проковтнув кекс і пообіцяв повернути у фокус уваги ЗМІ президента.
Справді, кампанія Мореля, його гідність, мужність, неймовірна сила, що виборола йому перемогу вже не в одній боротьбі, невдовзі монополізували увагу. Хоча зазвичай подобаються політики з усмішками на всі тридцять два зуби, його любили фотографувати з міцно стиснутими вустами, нахмуреним чолом і зажуреним поглядом.
Коли тільки міг — значно частіше, ніж Катрін сподівалася — Анрі заходив до неї, щоби просто помовчати разом або, блиснувши красномовством, розповісти про сутички, проекти, наміри, негаразди й суперників. І вона радісно вислуховувала його.
Нарешті прийшов день, коли лікар, що спостерігав Катрін, домігся, щоби її перевели до спеціального закладу, більш придатного для її стану. Анрі хотів заперечити, обуритися; проте Катрін просто кивнула, погоджуючись.
Щойно всі вийшли, вона замислилася щодо причини відмови Анрі: він волів залишити її біля себе через любов чи боявся втратити над нею контроль, щойно Катрін поїде?
Вона їхала до Замку Рити — клініки, розташованої серед зелених краєвидів департаменту Луаре; розкішна будівля височіла посеред парку зі столітніх дерев, де (згідно з рекламним проспектом) жили тисячі бджіл.
У лімузині її супроводжував президент — він хотів сам поселити її у новому обійсті; побачивши ім’я, що золотими літерами звивалося над ґратчастою брамою, він обурився:
— Замок Рити? Який несмак! Використати ім’я Рити, покровительки розпачливих, для назви медичної установи!
— Анрі, я ж не цілковита ідіотка, — прошепотіла Катрін. — Мені добре відомо, що йдеться про центр паліативної допомоги, де приймають безнадійних хворих.
— Слухай...
— І я знаю, що мені вже звідси не вийти.
— Не кажи так!
— Авжеж. Тож Замок Рити — підходяще для мене місце. Тобі відома історія цієї святої?
І поки авто рухалося алеєю зі скрипучою рінню, президент із подивом роздивлявся дружину, намагаючись зрозуміти, чи не глузує вона з нього. Він обережно, якомога байдужішим тоном відповів:
— Ні, я ж не знавець агіографії.
— Перш ніж стати прибутковим товаром релігійного ринку, Рита була жінкою — реальною жінкою, італійкою XV століття, якій вдалося досягнути неймовірного: примирити дві родини, які мали безліч причин ненавидіти одна одну — родину свого чоловіка і родину вбивці, який його заколов. Їй майстерно вдавалося охолоджувати ненависть і дріб’язковість, розповсюджувати любов і прощення. Рита недужала — на чолі в неї гноїлася рана; і все ж прожила вона украй довго, у благості, повна сил, енергії, оптимізму, ширячи довкруж себе добро.
— Катрін, ти дивуєш мене.
— Якщо можна не вірити у святих Католицької церкви, то варто принаймні визнати, що це звання давали не найгіршим з-поміж людей.
— Тут я згоден.
— Хтозна, що чекає на мене в будинку з такою назвою? — додала Катрін, із насолодою вдихнувши, коли опустилося скло, по́дув листя, аромат свіжої землі під деревами і розкішних, повних здоров’я тюльпанів.
Президент Морель потрактував цю фразу як бажання одужати і, сповнившись жалощів до вмираючої, яка досі сподівалася на життя, вирішив на краще припинити цю розмову.
19
Монументальні Ґрати Когута (Grille du coq) були зведені наприкінці ХІХ століття у глибині саду Єлисейського палацу. Вони ведуть на авеню Ґабріель.