Ерван випустив чергу, підвівся, перебіг на сусідню вуличку. Фостена не видно. Він інстинктивно повернув праворуч, оббіг халупу, що розвалилася просто перед ним. Переліз уламки й прискорився, досі сподіваючись помітити диявола в тільнику. З неба почулася ще одна черга. Або хлопцям із МООНДРК потрібні окуляри, або вони цілилися саме в нього…
Він помчав далі. Стріляли в усіх напрямках, квартал наповнився димом і смородом пороху… Таке собі дежавю з невеличким додатком: відчуття, що ти загнаний у пастку. Ерван покотився вбік, сховався під бляшаним дахом. Кулі переслідували його, дірявили ненадійний прихисток, місили землю, мов тісто…
Цього разу жодних сумнівів: ціллю був він. Чому? Ерван спробував вийти. Негостинний прийом просто з порогу. Позадкував і остовпів, стискаючи в руках автомат: його сховок протримається недовго. Треба вийти звідси, треба…
Усе розв’язав вибух. Ерван вилетів крізь гіпсову стіну. Розгублено підвівся у хмарі пилу. Не міг визначити, звідки стріляли — з неба чи з землі, — але на його шкуру полювали всі. Чергова вуличка. Швидше тунель із шин, ганчір’я та гілля. Кілька секунд у сховку. Лихо не без добра: Мефісто в полі зору, за п’ятдесят метрів.
— Фостене! — загорлав він і отримав два постріли у відповідь. — Зачекай на мене!
Ерван мчав тими вуличками, наче спринтер, ухилявся від куль згори, від пострілів знизу, від вибухів звідусіль. Мефісто зник. Хуту мовою суахілі перегукувалися від одного рівчака до іншого: Ерван нічого не розумів, але приблизний переклад звучав, певно, як «Убийте білого!». Над ними, неначе гігантський джміль, зависла лапата тінь.
— Фостене! — ще раз гукнув навмання Ерван. — Я маю поговорити з тобою!
Безглуздя: яку угоду він тепер може запропонувати? Який захист надасть Фостену справжній винуватець усього цього бедламу? Не міг збагнути, як перетворився з потерпілого, якого треба рятувати, на мішень.
Праворуч виринув Мефісто з мокрою від поту спиною. Ерван круто повернув, наштовхнувся на купу дощок, зашпортався й опинився перед кількома хуту. Один із них тримав ракетницю, двоє інших — «калаші», четвертий цілився зі снайперської гвинтівки. У цих дулах, націлених на нього, була частка справжнього комізму — ніби сцена з коміксу, — але Ерван, переможений, упав на коліна.
Затулив обличчя руками й почув власне схлипування, а далі все змело оглушливим ревінням. Він глянув угору й побачив, що гелікоптер перейшов до завершального етапу операції: заряджені кулемети, пілот і стрілець на піку зосередженості. Він навіть помітив білясту мавпячу пику Понтуазо за броньованим склом кабіни.
Один за одним пролунали два вибухи: один на землі, інший у повітрі. Самі вони розділилися на два етапи: біла куля, потім багряний спалах. Ніби чийсь пекучий подих знову відкинув Ервана назад. Коли підняв голову, перед ним відчинилися двері пекла. Хуту з ракетницею хилитався біля кратера, охопленого вогнем, а трохи віддалік ніби на сповільненій кіноплівці падав гелікоптер.
Зіткнулися два снаряди: чоловік із РПГ цілив у «Апаче», який саме випустив свою ракету. Ерван відповз подалі від вогнища. Боявся, що вибухнуть снаряди на борту гвинтокрила. Селище, покроплене гасом, зайнялося. Його сірі халупи зливалися в одне слово: річка. Добігти до неї, поки тебе не підхопила розжарена хвиля. Трохи ширша вуличка, за нею ще одна. Укритий болотом, із комірцем, задертим до губів, він став Ґолемом, празьким велетнем, глиняною статуєю, породженням людської магії.[92]
Спробував бігти швидше, аж тут за сто метрів попереду вкотре зринула спина Мефісто. Останнє зусилля. Не наздогнати його, а просто бігти за ним: хуту точно знав, де Луалаба. Так вони мчали кілька секунд або століть; Фостен жодного разу не озирнувся.
Раптом хуту, мабуть, інстинктивно, розвернувся в бік Ервана. Той став мов укопаний. За спиною в чорного вже виднілася річка — спокійна, багниста, байдужа до пожежі.
Мефісто вже випростав руку й наступної миті натиснув на гачок. Пістолет лише клацнув.
Порожній магазин, соколику.
Хуту рефлективно помацав пояс, але Ерван націлив на нього свій автомат:
— Облиш, Фостене.
Той не вагаючись пожбурив зброю подалі й підняв руки, як дитина піднімає великий палець, аби зупинити гру.
— Кажи правду, — задихаючись, викрикнув Ерван. — Після цього можеш повертатися до своєї війни.
— Яку правду?
Хуту ледве дихав, але його розпашіле обличчя, залите кров’ю, засипане попелом, промовисто свідчило, що він може витримати й гірше. Це змалечку було роботою.
92
Ґолем — персонаж єврейської міфології, легендарна велетенська людиноподібна істота, штучно створена рабинами-кабалістами у Празі.