— Усе відбувалося під анестезією.
Жінки позадкували до поліційних машин і фургонів швидкої допомоги. Уже збиралися йти геть, коли лікар гукнув їм:
— Ви заповнили документи про шпиталізацію?
— Ми про нього нічого не знаємо.
— Номер соціального страхування? Родина?
— Вам же сказали, ми нічого не знаємо! — нервово повторила Ґаель. — Я просто мала зустрітися з ним цього вечора. Він запанікував із причин, які надто довго пояснювати, побіг і кинувся під колеса джипа.
Лікар зробив крок їй назустріч. На його вродливому обличчі можна було прочитати нічні переживання.
— Ви з мене знущаєтеся, чи як?
— Що? — перепитала Ґаель ще гучніше. — У чому річ?
Чоловік отетеріло витріщився на дівчат.
— Чому ви кажете «він»? — запитав знову, підкурюючи ще одну «Мальборо» від попередньої.
Ґаель зиркнула на Одрі, й на неї зійшло осяяння: вони лише заплутали цю історію.
— А як треба було б казати?
Медик виплюнув дим із глухою злістю.
— Жертва, яку ви нам привезли, була жінкою.
— Виспався?
Шоста ранку. Ерван спробував підвестися, але застряг між коріння, що слугувало за ліжко. Рідке багно засмоктало його, а бронежилет стискав тіло під плащем, ніби панцир скарабея. Нарешті, після кількох спроб вдалося виборсатися із тієї зеленавої щілини.
Світанкова злива вже вщухла. Якби знайти правильну позу, можна висохнути менш ніж за годину. Він скинув дощовик і бронежилет та потягнувся. Після вчорашнього катаклізму був майже здивований тим, що сонце знову в небі. Світло, запахи, гамір живої природи: усе було на місці. І цього разу світ народжувався наново, щойно Ерван розплющив очі.
Морван розпалював багаття — а може, навіть підтримував його цілу ніч.
— Сніданок.
Ерван не пригадував жодного сновидіння. У голові плинули тільки слова, почуті напередодні, — батькове зізнання, убивство в тіні решти вбивств, божевілля, яким маніпулювало інше божевілля… Морван готував чікванґве, ті маніокові котлетки з запахом екскрементів, які Ерван уже куштував на баржах.
— Сідай.
Ерван умостився на камінь. Галявину смугували сліпучі промені, в яких проступала вся тканина лісу: порох, пилок, комахи… Далекий перегук птахів і мавп складався в контрапункт,[97] від якого, прислухавшись, нескладно й збожеволіти.
— Я чекаю на фінал історії, — сказав Ерван, відриваючи шматочок чікванґве та вмочаючи його просто в розігрітий учорашній соус — він і сам уже перетворювався на африканця.
Морван усміхнувся. Обличчя мав розслаблене, ніби завдяки зізнанню від чогось звільнився. За сорок років, прожитих із цією таємницею, знайшов єдиний спосіб поговорити про неї — побити дружину на згадку про старі добрі часи.
— Уже й нема чого особливо розповідати, — він і собі підніс шматочок до губів. — Тієї ночі де Пернеке зробив мені укол і я заснув у машині Меґґі. Прокинувся наступного ранку, там само, на задньому сидінні автівки, на березі річки.
— Де саме?
— Де Крефти мали ангар для човнів, за три кілометри від Лонтано. Там і зачинилися Меґґі й де Пернеке, аби понівечити тіло.
— І Меґґі також?
— Особливо Меґґі. Де Пернеке був страхопудом. Він не витримував ні фізичного насильства, ні вигляду крові. Можу тебе запевнити: то справа її рук. Вона ввігнала цвяхи, скельця, вирвала печінку й хребет, порізала вульву. Вона досконало знала modus operandi Людина-цвяха: була завжди в перших рядах, разом зі мною.
— Думаєш… ну… їй це сподобалося?
— Ти маєш на увазі, вона від цього потекла?
Друга котлетка з маніоку. Тільки не блювати. Ерван уже відчував, як глина в нього під ногами нагрівається й застигає. Опівдні вона стане твердою, ніби асфальт.
— А що з де Пернеке? Вона виконала… свою обіцянку?
— Меґґі отримала, що хотіла, тож вони переспали тієї ж ночі в одному з човнів у ангарі, скинувши тіло Каті на якомусь узбіччі. Я спав у тачці за кілька метрів звідти, накачаний наркотою до мозку кісток. Подобається тобі твоя сім’я, синку?
Ерван мав би жахатися, але відчував лише виснаження. Із болем так само, як і з усім іншим: за певним порогом тобі все байдуже, ніби під наркозом.
— Як ти відреагував, коли прокинувся?
— Меґґі блискуче зіграла свою роль: вдала, буцімто замаскувала тіло, щоб мене виправдати, але я не хотів жодних махінацій. Вирішив піти здатися. Але спершу мав зустрітися з де Пернеке, щоб зрозуміти, як він домігся, щоб я зовсім злетів з котушок.
Він запанікував, коли побачив мене, й виклав усю правду. Як маніпулював мною, вселяв упевненість, що смерть Каті стане моїм звільненням, як за допомогою ключового слова, «катарсис», заклав мені в голову вбивчий наказ. Щоби врятувати свою шкуру, він також розповів, що за всім цим стояла Меґґі: це вона спланувала смерть Каті. Я в це не вірив. Тоді він поділився подробицями: про їхню таємну угоду, про ніч, яку вони провели разом, коли залишили тіло в лісі. Я відлупцював його мало не до смерті, але все-таки не вбив. Хотів для нього не смертної кари, а щоб він довго мучився.