— Просто я даю вам контактні дані одного мого колеги.
Ще гірше: її психолог більше не хоче працювати з нею…
— Ви не маєте права мене вигнати, — попередила вона тремтячим голосом.
Катц закрив ковпачком авторучку з металевим пером, склав папірець удвічі й посунув столом до неї.
— Я не можу одночасно займатися з вами як із пацієнткою і бути вашим другом, — промовив примирливо, не відвертаючи погляду.
Щось стиснулося в голові на рівні потилиці — ніби мозок зсудомило. Вона вже не могла міркувати, не могла навіть збагнути сенсу його слів.
— Що… що ви хочете сказати?
— Я запрошую вас повечеряти.
О третій пополудні все було готове. Непогано як на те, що планували злетіти опівдні. Морван волів лічити час запізнення не годинами, а днями.
На майданчику перед аеропортом він відчув приплив гордості: «Антонов», АН-32, був напоготові. Його величезний корпус двигтів у заповненому пилом повітрі, немов космічний корабель на мисі Канаверел.[23]
Морвану вдалося винайняти цей літак за три дні — у Лубумбаші справжнісіньке диво.
Біля літака товклися люди. Морван погодився взяти на борт пасажирів — тих, хто попри всі ризики хотів дістатися на північ, до своїх родин. Мотивувала його аж ніяк не доброчинність: чиновники забирали собі гроші за місця й натомість крізь пальці дивилися на політ, не зафіксований у жодних документах.
Вже аж перед тим, як зачинили багажне відділення, з’явився Мішель із кількома чоловіками, які бігли підтюпцем, штовхаючи поперед себе завантажені коробками візки з супермаркету. Знову африканський гротеск. Зненацька «Антонов» постав перед Морваном таким, яким був: допотопне вантажне судно, пожмакане, мов гігантська консервна бляшанка. А навколо трапу юрмилися чорні, ці волоцюги, ладні летіти на вірну смерть.
Морван підійшов до Мішеля й відкрив одну з коробок: у них лежали збляклі, сяк-так пошиті однострої.
— А це що?
— Це для них, шефе.
Кущ кивнув на здорованів, які весело обступили його, всі в шортах і футболках.
— Це наші солдати, батечку. Їх треба в щось одягти.
Кабонґо пообіцяв йому військову підтримку, але це була суто африканська підтримка. Пан Копальня просто дозволяв перевдягти в солдата будь-якого лобуряку.
Морван погодився: їх лише з десяток, але після приземлення можна набрати решту з пасажирів літака. Після того, як Морвану спала ця ідея, він пригадав ще дещо: досі не отримав жодної звістки від Жако — свого партнера на місці. Останній мейл від нього приходив понад десять днів тому. Чи завершено роботи? Чи всі вшилися звідти разом із екскаваторами?
Коли нарешті опинився в літаку, не втримався від приголомшеного вигуку: «От срань!». Салон мав метрів двадцять завдовжки: жодних сидінь, пасків безпеки, нічого, що нагадувало б про туристичний рейс. Усередині тіснилася юрба — поміж кіз, свиней, лантухів усіх розмірів, кошиків, повних фруктів і зелені, валіз і скринь, а зовсім ззаду за благенькими ґратками стояли його власні вантажівки та позашляховики, прикріплені абияк.
Зате справжня розкіш кольорів бубу, хусток, тканин. Ілюмінатори, мов театральні прожектори, увиразнювали кожен відтінок. Чорні обличчя, кістляві потилиці, голі плечі жінок, усе ніби викарбуване на темному блискучому камені. Сяйливий мінерал, у відблисках якого криється таємниця походження людини.
Морван підійшов до командира, росіянина на прізвисько Шепік, аби привітатися. Той працював за старою схемою: три-чотири роки виживання після аварій, війн і хвороб — і додому з повними кишенями. Чолов’яга з туманним поглядом; від нього вже тхнуло горілкою; здавалося, він не зрозумів останніх вказівок. Морван не наполягав — мовчки повернувся до салону.
Йому зарезервували трон — садовий стілець, що височів над пасажирами, які розмістилися на підлозі. Морван проігнорував плетене крісло та й собі вмостився між сімей із худобою. Поклав наплічник під стіну й сперся на нього. Його здолав напад кашлю: у повітрі змішалися пилюка й пахощі маніоку.[24] Мішель і далі морочився з нотатниками: не вмів ні читати, ні писати, але записник вважав неодмінним атрибутом ролі керівника.
Ґреґуар не мав жодних ілюзій. По прибутті може виявитися, що бракує половини техніки — забули, поцупили, продали. Не страшно: найліпший спосіб вирішувати проблеми в Африці — ігнорувати їх. Невизначеність була ключовою складовою будь-якого плану. Якщо поставитися до цього з належною повагою, можна гідно поцінувати справжню поезію цієї країни, незбагненну, ірраціональну.
23
Мис на узбережжі штату Флорида, в США, де розташовані майданчики для запуску космічних кораблів.