Ґаель кинула НК USP на ліжко, сіла верхи на найближчого до генерала охоронця. Обома руками в рукавичках узяла мерця за кисть, у якій він досі стискав ствол. Підняла мертву руку, переконалася, що зброя заряджена, а запобіжник знято, й поклала вказівний палець на скобу. Запах пороху та крові п’янив її, ніби кокс.
Мумбанза благав поглядом червоних очей. Корчився, ніби величезний хробак, розрубаний навпіл; його блискуче від поту обличчя неприродно вищирялося.
Вона посміхнулася й прошепотіла, націлившись на нього:
— Я дочка Морвана, паскудо…
Ошелешений вираз на його чавунному обличчі варто зберегти в пам’яті, мов коштовний талісман. Ґаель натисла на гачок. Перший постріл — щоб знести йому член. Удруге — прошити кулею серце. Й востаннє — аби спотворити обличчя. Відпустила руку трупа, взяла НК з ліжка, вклала в руку генералові й вистрілила ще раз, не цілячись — рештки паленого пороху на руці конґолезця свідчитимуть, що стріляв він — і тричі.
Ґаель заскочила до ванної кімнати, вмила обличчя, забризкане кров’ю, натягнула свою чорну сукню без будь-якої застібки — все передбачила — забрала свої речі й вибігла в коридор, стягуючи гумові рукавички.
Нікого. У цих стінах досі панувала приголомшлива тиша. Вона вийшла на службові сходи, хутко збігла на два поверхи донизу. Знала, що не потрапила на жодну камеру. Сцена злочину нагадуватиме порахунки між паном і рабами. Її можна запідозрити не більше, ніж будь-кого іншого в цьому готелі.
Або навіть і менше.
На другому поверсі вже почалася метушня. Дівчина теж вдала налякану. Деякі клієнти перемовлялися на порозі своїх номерів, коридорами сновигали хлопці з обслуги. Ґаель дісталася своєї кімнати, не привернувши ані найменшої уваги. Нажаханий натовп дивиться в усі боки одночасно, але не помічає нічого конкретного.
Вона зачинила двері, прихилилася до них спиною, зачекала, поки заспокоїлося серцебиття. Між ніг досі був корок з-під шампанського. Залишалося тільки молитися, щоб не підхопити вірус.
Повернення до Парижа перетворилося на кошмар.
Із тих снів, де все навколо мчить повз тебе, а ти не можеш нічого втримати. У залі прибуття Тонфа зі спустошеним виразом обличчя повідомив приголомшливу новину: у Лувесьєнні, в будинку № 82 по вулиці де Домен, він знайшов труп Одрі Вінавскі. Перерізане горло, виколоті очі. Мабуть, її заскочив уночі мешканець вілли. Навіть не встигла дістати пістолет — до речі, її «Glock» зник.
Відтоді Ерван більше нічого не чув. Ні ревіння поліційних сирен, ні безперервних дзвінків від керівництва, ні коментарів, які на останньому подиху додавав його колега. У голові пульсувала одна-єдина думка: він сам послав Одрі в пастку. Поставив її життя під загрозу, відрядив на незаконний обшук. І цього ще замало: приблизно в той самий час він перебував усього за кілька кілометрів. Якби приїхав на віллу, чи міг би її врятувати?
Будинок Ізабель Баррер стояв у кінці плаского недоглянутого парку, над ставком. Довгаста будівля нагадувала трейлер, поставлений на газон. І колір мала такий — брудно-білий. Здавалася надто благенькою з вигляду. Щось тут нагадувало архітектуру стилю Тріанона[120]: всього два поверхи, плаский дах, оточений італійською балюстрадою. Фасад де-не-де потріскався, а довкола вікон оселився плющ, готовий задушити все, що трапиться в нього під корінням.
— Ми ні до чого не торкалися, — попередив Тонфа, коли вони вже їхали вздовж алеї, натоптаної поліційними машинами. — Чекаємо на заступницю прокурора. Рібуаза теж попередили.
Припаркувалися на газоні й попрямували далі пішки: будівля була обгороджена по колу радіусом приблизно метрів із п’ятдесят. Світло ксенонових ламп пульсувало під деревами з невідступною розміреністю серцебиття. В мереживі цих спалахів танок техніків у білих комбінезонах відбивався на сітківці, а все інше зливалося з темрявою.
Ерван помітив Левантена, координатора команди криміналістів, який метушився у своєму паперовому спецодязі. Інші знайомі пики. Фліки з 36-го, жандарми, працівники поховального бюро «Pompes funèbres générales». Звична нічна варта.
— Ми впевнені лише в одному, — сказав Тонфа, перш ніж вони зайшли до будинку, — тут хтось жив.
— Ізабель Баррер?
— Ні. Швидше за все, якийсь сквотер.
Одрі натрапила на волоцюгу, який перерізав їй горло? Щось не трималося купи. Вона сама жила на вулиці й мала відповідні рефлекси. Її ніколи б не заскочили зненацька. До того ж, такий збіг у будинку підозрюваної — радше з розряду неможливого.