До того ж, у голові свердлила мігрень, очі палали. Уже дві години сад освітлювали тільки миготливі LED-ліхтарі, йодові лампи та фари тачок і поліційних фургонів.
Зрештою, він зібрав своїх людей під дубом біля ставка й аж тепер зміг організувати особисту партизанську війну. Його сили віднині обмежувалися Тонфа й Фавіні, зате вони вже знали життєпис Ізабель Баррер. Могли знову перерити його, перевірити, чи не випускали психічно хворого пацієнта з котроїсь клініки, де вона працювала або сама лікувалася, — особливо з «Феянтін», адже Шату за якийсь кілометр від Лувесьєнна.
Але спершу Ерван хотів розв’язати одне суттєве питання:
— Хто повідомить родичам Одрі?
— У неї нікого не було, — сказав Фавіні. — Принаймні, вона про це ніколи не говорила.
Марселець мав рацію: слов’янка за походженням, Одрі завжди називалася сиротою і ніколи не приховувала темного періоду свого життя на межі жебрацтва.
— І все одно перевірте.
Чоловіки похмуро кивнули. Довкола них тремтіло листя й тонкі гілочки чагарників на березі ставка. Ноги зав’язли у вогкій глині.
— Які результати обшуку? — знову заговорив Ерван.
— Поки нічого, але вони й далі шукають.
Він мимоволі глянув на будівлю: уявив, як вона перетворюється на купу уламків — і в хмарі пилу постає розкрита таємниця.
— Повертайтеся на вулицю Ніколо. Вибийте двері, заберіть усі справи пацієнтів. Зайдіть також на вулицю де ля Тур. Згрібайте все, що може дати хоч якусь інформацію про Катца. Щоразу беріть із собою слюсаря та людей для підкріплення, заходьте з зарядженими пістолетами. Більше жодних ризиків. Я не виключаю, що наш клієнт заникався в одній із тих квартир.
— Не зрозумів, — втрутився Тонфа, — у нього можуть бути ключі?
Ерван утримався від відповіді — жодної певності.
— Також уважно перегляньте її виклики, повідомлення.
— Ізабель Баррер уже не мала контракту з оператором, — відповів Фавіні.
— Я говорю про номер Катца.
— Ми перевіряли: всі дзвінки стосуються пацієнтів.
— Ви що, людської мови не розумієте? Убивцею може бути один із них! Я впевнений, що вона лікувала цього ненормального.
Фавіні насупився. Тонфа наважився заперечити:
— Ми не маємо ордера на…
Біль пронизує голову дедалі глибше. Ці лампи, Господи Боже…
— Запам’ятайте раз і назавжди: наш ордер — це термін давності вторгнення.[122] Досить застережень. Заходимо, куди потрібно, перериваємо все, що потрібно.
— Тоді родина Баррер…
— Насрати мені на них. Ізабель переховувала божевільного, і його ім’я — у тих підшивках.
Цієї миті підійшов один із фліків з бригади Руея в латексних рукавичках, стомлений з вигляду, простягнув Ерванові якусь річ:
— Ми знайшли це в підвалі, у сховку під бойлером.
Ерван натягнув інші рукавички і взяв ту річ. Глиняна статуетка сантиметрів із двадцять заввишки в наївно-експресіоністському африканському стилі. Талісман утиканий іржавими цвяхами й уламками скла.
Нконді просто з рук творця. Фігурка, що слугувала за підпис.
На знахідку зреагували вбивчою тишею. Тонфа й Фавіні ніби знову поринали в жахіття, які вже два місяці намагалися забути.
Для Ервана все було інакше: він і не прокидався.
Якщо потребував доказу найгіршого — саме його й тримав зараз у руках. Ще один перспективний послідовник катанґзького вбивці. Або ще страшніше божевілля — сам Тьєрі Фарабо, який повернувся з того світу.
— Закинь мені це в герметичний пакет, — наказав він флікові з Руея.
Офіцер зник. Обидва чоловіки з групи Ервана мовчали. Їхні обличчя вкарбовувалися в пітьму з кожним спалахом сигнальних вогнів: синє, біле, помаранчеве…
— Дайте мені секунду.
Ерван відійшов і набрав номер підполковника Верні. Не встиг жандарм підняти слухавку, як Ерван уже запитав про результати допитів персоналу й пацієнтів ЗПП Шарко.
— Поки нічого. Вислухали близько половини…
— Ви досі там?
— Ні, всі роз’їхалися по домівках. Уже за дев’яту. Повернемося туди завтра. Професор Ляссе співпрацює доволі охоче й…
— Бігцем туди, затримайте його. Негайно.
— Що? За який злочин?
Ерван божевільно зареготав:
— Скажімо, приховування доказів, перешкоджання слідству, викрадення людей і трупів.
— Нічого не розумію, що ви таке кажете?
— Не страшно. Посадіть у холодну, щоби був свіженький.
— Ви приїдете?
— Схопіть його цієї ж ночі. Я зателефоную зранку, попереджу, коли буду. На Бога, за ґрати його!
122
Ідеться про французький закон, що дозволяє силам поліції вигнати осіб, які самочинно захопили певне приміщення, лише впродовж двох діб після правопорушення; в іншому разі для цього знадобиться постанова суду.