— Час нам із тобою поговорити, Лоїку.
Макіавеллі ще мав чого повчитися. Мішель де Пернеке, він же Жан-Луї Ляссе, наказав йому підвестися й одягтися. Досі під дією заспокійливого, Лоїк мусив вирвати з руки крапельницю, щоб натягнути светр і спортивні штани. Кожен рух коштував нелюдських зусиль, і кілька разів він ледь не падав. Ляссе показав пістолетом на коридор. Залишається тіки…
Вони мовчки перетнули подвір’я до будівель ЗПП навпроти лікарні. Ляссе подбав про таємність: не зустріли жодного охоронця чи санітара. Психіатр відмикав ґрати, двері — стояла глупа ніч, і Лоїк досі не мав жодного уявлення про час. У нього так пересохло в роті, що піднебіння мовби палало.
Ліфт, спуск до підвалу. Жодного слова в кабіні. Ситуація не потребувала коментарів: де Пернеке-Ляссе, який плекав незгасиму ненависть до Морванів, знав кожного члена сімейства в обличчя. Звісно. Йому подали останнього вцілілого на блюдечку.
Двері ліфта відчинилися. Новий наказ стволом, мовляв, «Після тебе». Лоїк пішов коридором. Голі стіни, відкриті труби, замкнені двері: поверх гамівних сорочок. Він важко крокував. Від усієї історії тхнуло «бригадою заготівлі дрів».[152] Ляссе порішить його в ізоляторі й розчинить тіло в котельній інституту. Та Лоїк міг думати лише про свою спрагу.
Поки вони, мов привиди, йшли цим приміщенням, його непокоїла ще одна деталь. Ляссе, здавалося, не боявся камер спостереження — комендантська година для системи безпеки? Неможливо. Перед черговими дверима Лоїк знайшов відповідь. Психіатр тримав у кишені хромований пультик — вочевидь вимикав камери за власним бажанням. Урешті-решт, він був господарем у себе вдома…
— Стій.
Лоїк послухався. Де Пернеке погрався своєю карткою, і вони потрапили до сліпучо білої камери: чотири стіни, підлога, така сама стеля — і все. Ні вікна, ні меблів, недосяжна люстра, захищена броньованим склом. Попався в мишоловку і став лабораторним щуром.
Лоїк розвернувся і глянув на чоловіка, який усе це спланував: високий, з сивиною у волоссі, але досі вродливий, він, мабуть, з першого погляду міг вселяти довіру. Архетип лікаря, який усе знає. Старий завжди казав: «Перше враження потрібне лише для того, щоби приспати пильність».
— Я розповім тобі історію, — нарешті заговорив психіатр.
Отже, перш ніж порішити його, кат дозволить собі останню розкіш зізнання. Чудово: Лоїк приїхав вислухати його, навіть якщо доведеться забрати правду з собою в могилу.
— Можна сісти?
— Почувайся як удома.
Лоїк опустився на підлогу, спиною до стіни. Обхопив руками зігнуті коліна. У цій порожній кімнатці він цілком міг вважатися божевільним. Чи вийде з нього гарний труп? Знову спрага.
— Історію, — вів далі Ляссе, — чоловіка, сповненого бажань, який, утім, ніколи не міг перейти до дії. Такий собі немічний, якого роздирають власні імпульси. Потроху чоловік знайшов рішення, або, принаймні, думав, що знайшов. Вів своїх пацієнтів, давав їм поради — змушував їх діяти й через них вгамовував власні пристрасті. Це принижувало його, вселяло зневіру, але хоча б створювало ілюзію існування. Я не розповів тобі про одну деталь: бажання цього чоловіка обмежувалися лише насильством і смертю. Він мріяв про вбивства, тортури, людські страждання. Пеніс у нього ставав майже завжди тільки на це, але він не наважувався зробити крок. Не з міркувань моралі, а через боягузтво. Через звичайнісінький страх: страх своєї жертви, поліції, наслідків його злочинів. Євнух від насильства. Він мріяв про жорстокість, але не був здатний послухатися цих інстинктів. Слабак, неспроможний на найменший ризик заради свого збочення. Він виявив це сорок років тому в країні без закону й жалю, в якій намагалися залишити свій слід перші поселенці. У цьому чорно-червоному місті чоловік спершу зустрів жінку. Він відчув до неї… непереборний потяг. Він також зустрів там одного фліка: юного, скаліченого, божевільного. Миттю збагнув, що це створіння володіє тим, чого йому бракувало: силою, відвагою, спроможністю вбивати. Тоді він почав лікувати його і виявив у ньому ще важливішу перевагу: той псих не лише міг убивати, а й мав під рукою готову жертву…
Стіни віддзеркалювали різке електричне світло. Ляссе у своєму білому халаті зливався з інтер’єром.
— Меґґі запропонувала мені своє тіло в обмін на шкуру Каті Фонтана, — вів далі психіатр, — але я так чи інакше підштовхнув би Морвана до цього вбивства.
152
Йдеться про групові страти алжирських полонених (часто цивільних) французькими солдатами під час війни в Алжирі, коли перед розстрілом смертники мусили власноруч копати собі могилу.