Нові цівки поту. Морван струснув головою, розбризкав піт, навіть не намагаючись витерти чоло, — заклав великі пальці під паски наплічника. Верхній ярус лісу над ним також пітнів, і це нагадувало теплий дощ, який просочував одяг. Яка гидота…
Однак він не квапився повертатися на рівнину. Принаймні тут вони були захищені — далеко від ворожих поглядів.
За спиною почувся гамір, що свідчив про незрозуміле хвилювання, далі військо зупинилося.
— Що відбувається?
Мішель пройшов до нього вздовж колони й жестом покликав за собою. Ґреґуар скинув наплічник і глянув на годинник: восьма. Якщо вірити його GPS, вони здолали вже чверть шляху, запланованого на сьогодні. Непогано. Кущ тихо сказав йому кілька слів, яких він не розібрав.
Спустилися схилом до кінця процесії. У багнюці лежав підліток, причавлений вагою свого спорядження.
— Що це за історія? — запитав Старий, не звертаючись ні до кого конкретно.
Жодної відповіді. Він підійшов і відсунув полотняний мішок. На литці в хлопця гноїлася рана, з нижнього краю прихована черевиком. Нога вже набула страхітливого зеленавого відтінку. Гангрена. Потрібна термінова ампутація. Він трохи підняв теніску хлопця й зрозумів, що запізно. Гниття поширилося скрізь. Малому залишалося кілька годин, не більше.
— Хто найняв цього дурня? — ревнув Морван, звертаючись до Куща.
— Патроне, він сам захотів іти.
Смертник спробував підвестися, показати, що може рухатися далі. У їхній аптечці був пеніцилін, але на цій стадії… Нести його до самих шахт? Розвернутися й доправити хлопця назад, до посадкової смуги? Літак буде лише за тиждень. Покинути його тут? Хай що він обере, хлопчисько помре, а єдиними наслідками буде втрачений час, змарновані ліки, вдвічі більше проблем…
Морван повернувся до Мішеля й різко кинув:
— Беріть його мішок і йдіть далі. Я вас наздожену.
Бригадир стиха віддав розпорядження. Ліс немовби стиснувся довкола них, виявив свою справжню природу — він був могилою.
Хлопець, який уже знову лежав на землі, дивився на Ґреґуара й тремтів.
— Я тобі допоможу, — сказав Морван мовою суахілі.
Він узяв хлопця під пахви й одним рухом підняв.
— Як тебе звати?
— Жільбер.
— Скільки тобі років?
— П’ятнадцять.
Морван штовхнув його поперед себе донизу схилом, віддаляючись від групи. Підліток кусав губи, аби не виказувати болю. Він хотів вірити: його проведуть до посадкового майданчика, його вилікують, його врятують…
Морван вистрілив лише раз — у потилицю. Він завжди тримав у набійнику єдиний патрон, як образу на серці. Хлопець покотився схилом і врешті-решт заплутався в петлях ліан. Ґреґуар наблизився й побачив, що голова небіжчика спочила на подушці з червоної куряви: обличчям уже бігали мільярди мурашок.
Йому пригадалися рядки з Леопольда Седара Сенґора:
«До того, як заздрісна Доля перетворить тебе на попіл, щоби живити корені життя…»[32]
За кілька годин труп зникне без сліду.
Морван, лаючись, почав сходити пагорбом назад. Постріл міг привернути увагу грабіжників, що нишпорять околицями. Fuck. Відчув, що очі починає пекти від сліз; його здивував цей напад сентиментальності.
Оплакував не малого — у лісі тривалість життя незначна, — а самого себе. Жорстокість, що загартувала його, тепер, недоторкана виринула назовні, в усій своїй мерзенній чистоті.
Він закинув наплічник за спину й рушив далі на чолі своїх людей. У їхніх очах не було жодного докору, жодного осуду. Він припустився помилки, не перевірив свого загону. Всі разом вони схибили, найнявши такого хлопця, й хлопець сам вчинив дурницю, коли забажав приєднатися до цієї каторги.
Справу закрито.
Попри поширену думку, Африка не спонукає до співчуття.
ДВАДЦЯТЬ ДВА ДНІ БЕЗ КОКАЇНУ.
Перша думка після пробудження.
Він здригнувся: усвідомив, що простирадла скручені, мов його намагалися задушити джґутами. Піт на потилиці, на руках і в паху охолов за єдину мить. Він знову здригнувся. Йому подобалося це спітніння. Просякнути потом — значить, позбутися токсинів. Позбутися токсинів — наблизитися до одужання.
Спальню заливало денне світло. На годиннику 9:50. Лоїк не мав жодних зустрічей, жодних невідкладних справ. Єдиний спосіб боротьби — дозволити часові спливати й не насипати собі доріжку. Уже не абищо.
32
Леопольд Седар Сенґор — сенегальський і французький політичний діяч, лінгвіст, поет. Цитату подано в перекладі Ірини Сатиго.