— Щось із його батьками? Або чаклунство?
— Ти просто мариш. Цей мерзотник обрав «Саламандр», бо ці дівчата найчастіше були в Лонтано в усіх на видноті. Перетворюючи їх на талісмани, він отримував більше могутності… ось і все. Ти марнуєш мої час і гроші. Знаєш, скільки коштує такий зв’язок?
Ерван не зупинився на досягнутому.
— Філе сказала мені, що дівчата постійно були обдовбані.
— То й що?
— Вона говорила про кислоти, про ЛСД. Де вони їх діставали?
— Мали свої канали. Лонтано було сучасним містом. До чого ти хилиш?
— Можливо, вони йшли на ризик заради…
За його спиною грюкнули дверцята. Ерван озирнувся. Клунки лежали в багажнику, водій сидів за кермом, Сальво — на передньому пасажирському сидінні. Чекали тільки на нього. Він здригнувся. Мабуть, уже підхопив якусь болячку в цьому вогкому кліматі.
— Я впевнений, ти копав у цьому напрямку.
— Вони ходили по наркоту вечорами, — зізнався батько по нетривалій паузі. — На інший берег річки. Власне, так він їх і ловив. Задоволений? Що це дає тобі сьогодні?
— Моя думка…
— Яка думка, врешті-решт? — вибухнув Морван. — Я ще тоді опитав усіх наркодилерів, спостерігав за переміщеннями кожної дівчини в чорних Гетто, цілі ночі проводив у засідці на поромі, все марно. Жодного разу не вдалося заскочити його. Тепер Фарабо мертвий. Друга Людина-цвях — також. На Бога, навіщо ти намагаєшся переписати цю історію? Аби полити мене лайном через сорок років після тих подій?
Ерван не знав, що відповісти. Батько невдоволено підсумував:
— Не використовуй більше супутниковий телефон для подібних дурниць. Я дав тобі його, щоб ти телефонував у разі потреби, а не щовечора падав мені на вуха.
«Penasar»— індонезійський ресторан, розташований у 8-му окрузі, просторий і пітьмавий. Свічки, приховане світло, від бронзи й міді на столи й обличчя падають скупі відблиски. Маріонетки ваянґ за полотняними завісами вздовж стін відкидають бентежно елегантні тіні. Поступка жіноцтву — світлотінь милосердно ретушує зморшки й інші вади зовнішності. Перевага чоловіків — передчуття перемоги: це вже ліжко, або майже ліжко.
Ґаель обрала таке місце з іншої причини: рідко розставлені столики гарантували по-справжньому інтимну обстановку. Не хотіла надокучливих свідків за першої зустрічі. Хоч як це дивно, почувалася комфортно. Натомість психолог здавався спантеличеним. Жінка насолоджувалася цим видовищем: упродовж року стояла ніби на сходинку нижче від нього. Сьогодні саме час для маленької помсти.
— Ви спеціалізуєтеся на Індонезії? — він незграбно почав розмову.
Вочевидь новачок. Але в якій справі? Навіщо він її запросив? Клеїв? Проводив новий експеримент — психоаналіз за столом?
Вона вмочила шматочок курячого шашлика в соус сате, пережувала, недбало повела плечем.
— Як і всі: була на Балі.
Катц усміхнувся, теж узяв шматочок.
— Ми, певно, з різних світів.
— Тільки не кажіть, що ваші друзі їздять на відпочинок до кемпінґа в Палавас-ле-Фло.
[42]— Ви, мабуть, здивовані. Хоч я й практикую в 16-му окрузі, та маю доволі заможних клієнтів. Я походжу зі… скромного середовища.
Ну гаразд, їй доведеться мати справу з людиною, яка викладатиме свою біографію в стилі Золя. Нічого. Байдуже, як розгортатимуться події цього вечора. Справжній смаколик — спостереження за своїм психологом у такому середовищі.
— А ваші дружина й діти? Що вони роблять сьогодні ввечері?
— Ну… — він зі збентеженим виглядом рефлективно витерся серветкою. — Вони вдома.
— Жінка знає, що ви вечеряєте зі мною?
— Та… звичайно.
— Жодних ревнощів, жодних сварок?
Він коротко засміявся:
— У нас не такі стосунки.
Ґаель здивувалася: що б це означало? Але вирішила й далі грати у вікторину:
— Скільки років вашим дітям?
— Старшому, Юґо, одинадцять. Його братові Ноа — вісім.
Підійшов офіціант, готовий прийняти замовлення. Ґаель вирішила за обох, обрала кілька страв на двох.
— Мушу вас попередити, — заговорила вдавано владним тоном, — тема вечора сьогодні — ви.
— Чому?
— Бо про мене ви вже все знаєте.
Вона помітила, що чоловіка мучив нервовий тик: він потирав долоні, мовби хотів їх зігріти. Звук, схожий на шурхіт сухого листя, нагадував Морвана з його зміїною шкірою. Геть усе недобре.
— Катц — це чиє прізвище?
— Єврейське, якщо ви про це.
— Я зовсім не про це!
— Моє прізвище має німецьке походження, — заспокоїв він її ще однією усмішкою. — Мій батько в шістдесятих збирав автівки в Західному Берліні. Потім перейшов до «ворога», якоїсь французької марки, вже й не згадаю, якої саме, а тоді емігрував до Франції.