— Ви сказали, ваше прізвище Морван?
— Так. Як у Ґреґуара Морвана, мого батька.
Уперше з обличчя старої зникла її блаженна посмішка. Очі на кварцовому обличчі засяяли дужче.
— Ґреґуар Морван… Герой Лонтано. Ви дуже схожі на нього.
Жодного бажання знову слухати хвалу Старому.
— А Катрін Фонтана? Це ім’я вам знайоме?
— Ні. Хто це?
Зміна курсу.
— Певно, всі ці дівчата вживали наркотики.
— Це було модно. Вони діставали те все з іншого берега річки, від чорних. Сен-Поль, Лагуна, Джамбо, Coco… Я казала їм… я їх застерігала…
— Як вони туди діставалися?
— Велосипедом, поромом. Убитих завжди знаходили на тому березі. Біля малюнка.
Ерван здригнувся:
— Якого малюнка?
Муна підняла голову й пошукала поглядом Сальво. Ерван зробив те саме й помітив, що чорний зник. Час від’їжджати.
Він нахилився до жінки. Від неї пахло сумішшю спецій і ладану.
— Убивця креслив схему на землі, — видихнула вона. — Як ті, що демонструють склад руди.
Жодного слова про це під час процесу!
— Ви маєте на увазі схему атомарної будови?
— Напевно… Я ж на цьому не знаюся. Інколи схеми змивав дощ, але кілька разів, мені казали, їх ще було видно. Поліцейські фотографували їх.
Де були ті знімки? Ервана здолала мігрень: неначе пил, який літав у повітрі, просотався в мозок. Пахощі, запинала, білі очі… Він приїхав заради Катрін Фонтана — окремого вбивства, — а зіткнувся з новими деталями, що стосувалися Людини-цвяха.
— Що це була за руда?
— Дайте мені спокій… Я стомилася…
Він схопив її за зап’ястя. Інші жінки скочили на рівні, приголомшені цим знаком насильства. «Вони опромінені», — згадалися слова Сальво.
— Що за руда? — повторив Ерван і відпустив її руку.
— Схему вивчали геологи… Вони так і не дізналися…
Кроки за спиною: Сальво повернувся:
— Треба йти. Попереду дорога.
Ерван важко підвівся. Його мозок ніби підсмажували на розжареній пательні.
— Я можу залишити собі кілька світлин?
Джованні Монтефіорі вбили.
І він дізнався про це лише тепер. Майже за добу після злочину. От лайно. Меґґі вдалося зв’язатися з ним телефоном на світанку. Обставини вбивства не потребували коментарів: розрізаний тулуб, вирване серце. Як у Нсеко. Як і в нього за якийсь час…
Як можна залишатися таким безтурботним? За два місяці не виказав жодного зацікавлення смертю свого директора в Лубумбаші, відніс це вбивство до широкої категорії «негритянських справ». Сплата за старими рахунками, племінні чвари, зрада, корупція, ритуальні жертвоприношення, любовна пристрасть — чому б і ні, скільки він бачив такого в Конґо… Але в жодному разі не хотів допускати щонайменшого зв’язку з «Coltano».
А зв’язок цей доведено в найжорстокіший спосіб із усіх можливих — циркулярною пилкою.
Дев’ята ранку. Із цією загрозою, що звалилася на голову, Морван майже забув про іншу, набагато ближчу: май-май. Ці паскуди не забаряться. Залежно від ситуації доведеться або грати дипломата, або організовувати серйозну баталію.
Він рефлективно озирнувся круг себе долиною. Кут огляду — сто вісімдесят градусів. Переломлені промені розмили лінію обрію, плато розчинялися в розжареному повітрі. Нікого. Він натягнув на скроні панаму — тропічний варіант головного убору морських котиків[45] — і знову поринув у власні думки.
Із двома вбивствами, одним у Лубумбаші, іншим у Флоренції, ситуація раптово перейшла з розряду локальних злочинів до категорії фінансової змови. Щодо мотиву сумнівів немає: захоплення влади в «Coltano».
Однак ця бляшанка не варта таких зусиль. Хіба що зловмисник дізнався про нові родовища…
Отже, йому наступали на п’яти. Щойно все буде залагоджено, йому теж розпорють черево, як іншим. Він тихо крекнув і пришвидшив крок. Це золоте дно — лише для своїх. Ніхто не зашкодить його дітям. Ця думка, мов рикошетом поцілила в іншу: про його клан, залишений у Парижі без захисту. Чи накинуться чорні на його близьких, аби натиснути на нього? Поки що цього не сталося…
Морван стрепенувся. Навіть не виділив хвилинки на скорботу. Вони з Монтефіорі не були друзями в звичному сенсі. Компаньйони, партнери, іноді навіть суперники. Але замість прихильності один до одного відчували повагу: взаємні побоювання зовні виявлялись у стриманості. Сорок років спільних справ — це не абищо. Він сумуватиме за їхньою пастою con le sarde[46] у Флоренції. Із ким тепер обговорювати все, що накипіло в душі? Із ким по-товариському помовчати? Коли обоє прожили як негідники, балаканина зайва…