— Дозволь мені ще раз пояснити ситуацію, — лекторським тоном правив своєї Морван.
Два місяці тому він уже намагався все розповісти синові — обоє прилітали на похорон Філіпа Сезе Нсеко, колишнього директора «Coltano». Ерван майже не слухав: тоді він і гадки не мав, що повернеться сюди.
— Конголезький бедлам не має ні початку, ні кінця, але треба ж із чогось починати, тож візьмімо геноцид у Руанді 1994 року. За кілька днів представників племені хуту вколошкали за допомогою мільйона ополченців із тутсі.[12] Сране божевілля по-африканському. На цьому не затримуюся: це й так усім відомо.
Але то був лише початок різанини. Коли тутсі знову захопили владу в Кіґалі, хуту втекли до Великих озер на сході Конґо. За кілька днів у Ківу прибули мільйони біженців. Населення міст за одну ніч збільшилося вдвічі, втричі, в чотири рази. Нашвидкуруч облаштували табори. Не знали, що далі робити з хуту, та й боялися, що тутсі прийдуть і помстяться.
Поль Каґаме, новий президент Руанди з народу тутсі, не забарився послати навздогін хуту свої війська й навіть скористався цим, аби усунути з посади старого Мобуту.[13] Після геноциду тутсі він міг би стратити маршала — на Заході йому тільки аплодували б. Проте лише для того, щоб надати легітимності своєму вторгненню, він підняв фальшиве конґолезьке повстання, об’єднавши кілька колишніх бунтівників у псевдо-коаліцію. Серед них був Лоран-Дезіре Кабіла, старий солдат, смалений вовк із 60-х, уже з десяток років на пенсії.
— І так почалася перша конґолезька війна… — урвав його мову Ерван.
Ґреґуар зітхнув. Вважав себе єдиним, хто може говорити про африканські справи. До речі, саме тому й утримувався від таких розмов. На його погляд, там не можна було знайти ні коренів проблеми, ні рішення. Лише неймовірна плутанина, з якою довелося б наново морочитися що не день.
— Ця перша війна тривала лише кілька місяців. Ішов 1997 рік. Щойно отримавши владу, Кабіла по-своєму віддячив Каґаме: виступив проти нього й вигнав з країни тутсі, цих «брудних загарбників».
Рибу досі не принесли. Напередодні вони чекали понад годину. Коли замовлення нарешті подали, пальцепер захолов, і їсти вже не хотілося.
Ерван одночасно слухав і батька, й навколишні звуки, що долинали з савани. Це приховане життя, що кишіло в темряві, трохи заспокоювало його. Час від часу лунало соло очеретяних жаб.
Йому кортіло ще раз пограти відкрито.
— Я читав усе це. Каґаме замислив помсту, переозброїв свої війська та знову вдерся в регіон Великих озер. Друга конґолезька війна.
— Авжеж, — стримано підтвердив Морван. — Але карти у гравців змінилися: Кабіла встиг зібрати собі війська, славетних кадоґо, дітей-солдатів. Він озброїв також хуту, тих самих, яких намагався винищити на сході країни. Це не рахуючи нових союзників — Анголи та Зімбабве. Каґаме зі свого боку об’єднався з Уґандою та Бурунді.
У серці Африки спалахнула така собі континентальна війна, викликавши ланцюгову реакцію: в битву вступило ополчення. Міліційні загони Май-май, баньямуленґе,[14] інші повстанці… Але всередині регулярної конґолезької армії виник конфлікт між колишніми бойовиками Збройних сил Заїру та кадоґо, дітьми-солдатами… Якби перерахувати всіх, список був би нескінченним.
— Зважаючи на те, що я читав, ситуація зараз спокійна, хіба ні?
— Скажеш таке! Було вже хтозна-скільки перемовин, договорів про припинення вогню, альянсів. Щоразу — наша пісня гарна й нова… Щиро кажучи, ніхто не знає, чого очікувати.
— Окрім тебе.
— Я на це не претендую, але можу сказати тобі дві речі, й це не якісь газетні сенсації. По-перше, ця війна давно закінчилася б, якби не точилася на одному з найбагатших гірничовидобувних майданчиків світу. По-друге, розплачуються завжди цивільні. Наразі ці конфлікти спричинили щонайменше п’ять мільйонів смертей. Більше, ніж разом у Югославії, Афганістані та Іраку. У першу чергу, звичайно, жінки й діти. Епідемії, недоїдання, насильство, відсутність медичної допомоги викосили їх удесятеро.
Немов у призначену годину принесли пальцеперів. Цього разу, попри очікування й похмуру тему розмови, вони «викинулися» на тарілки. Запанувала тиша. Не припиняючи жувати й не відчуваючи жодного смаку, Ерван міркував. Батько підтвердив те, що він читав, але факти, викладені його громовим голосом, здавалися реальнішими. За кілька хвилин Ерван перепитав:
— Ти не відповів мені: сьогодні там спокійніше? Так, чи ні?
13
Мобуту Сесе Секо — президент ДРК (за його правління перейменованої на Заїр) від 1965 до 1997 року, диктатор.