— Скільки днів? — раптом запитала вона.
Лоїк, завмерлий і схований за своїми чорними окулярами, здригнувся:
— Про що ти?
— Скільки днів, як ти припинив це?
— Звідки ти знаєш?
— Бачу.
— Двадцять три.
Він очікував, що жінка вибухне сміхом, але вона не відвернула погляду від тераси й вдовольнилася запитанням:
— Тобі щось потрібно?
— Твоєї допомоги точно не треба.
Вона мовчки всміхнулася. Пролунав дзвоник — ним зазвичай кличуть слуг, але Монтефіорі так запрошували всіх до трапези. A tavola![49]
Як хтось, за ким стежать, може простежити за іншим?
Перш ніж узятися до своєї спостережницької місії, Ґаель пошукала в інтернеті інформацію про Катца. І знайшла те, що могло найбільше здивувати: порожнечу. Жодного згадування його імені. Зв’язалася з асоціаціями психоаналітиків: нічого. Із ради Спілки медиків відмовилися надати відповідь. Пошукала з боку медичних факультетів: жодного студента, а тим паче викладача з таким прізвищем…
Після тієї вечері він висадив її з таксі перед будинком. Жінка ще почувалася ошелешеною після сцени в ресторані. Що він шукав у її сумочці? Ключі? Документи? Якусь річ? Інформацію про особисте життя? Від псевдопочуттів до психолога не лишилося й сліду. Тільки тривожний клубок у горлі. І добряча порція допитливості. Вона хотіла знати, хто цей тип насправді. Шахрай? Один із тих психів, які розігрують із себе лікарів і вішають мідну табличку біля входу в під’їзд? Шантажист? Детектив?
Ніяк не могла пригадати, де його відкопала, — може, в довіднику чи на якійсь вечірці: провал у пам’яті підтверджував версію з бухлом або наркотою. «Ось моя візитівка». Окрім того, його бізнес процвітав: це було перше, що вона перевірила. На Жовтих сторінках знайшовся запис: «Ерік Катц, психіатр, психоаналітик». Чому його ніде більше не згадували?
Не менше запитань виникало і в зв’язку з його сім’єю. Дружина, двоє дітей. Що, власне, з ними? Не знайшла його домашньої адреси. Жодного Еріка Катца в Іль-де-Франс. Квартира чи будинок записані на дружину?
Цього ранку Ґаель прийняла рішення. Він порпався в її сумочці? Вона перериє його кабінет. Проблема полягала в двох сторожових псах, які мов прилипли до неї. І мови нема про те, щоби зайняти пост для спостережень навпроти його під’їзду. Янголи-охоронці негайно відішлють Старому звіт, а того це занепокоїть.
Нарешті вирішила розіграти сцену: всілася в ресторанчику навпроти будівлі, де розташовувався офіс Катца, дістала ноутбук і заходилася вдавати з себе письменницю в припливі натхнення — із тих, хто пише в кафе. Насправді ж очікувала, поки об’єкт вийде з кабінету. Цербери, які стерегли її, не бачили обличчя психолога: знали тільки, що вона вже приходила до цього будинку.
Нарешті, о 18:30 Катц вийшов. Загорнутий у плащ-дощовик, який робив його схожим на шпигуна в повоєнному Берліні, проминув ресторан і не помітив Ґаель. Вона розплатилася за каву та перейшла дорогу. Уперед, на обшук. Навіть не глянула на тих двох, набрала код і зайшла в під’їзд. На сходах пригадувала останні хвилини того вечора. Катц гнув свою лінію: дружба. Нічого не домагався.
Пообіцяв дуже скоро їй зателефонувати. Чесний, як дупа черниці.
На потрібному поверсі вона подзвонила. Жодної відповіді. Вхідні двері не були броньовані — впродовж року їй двічі на тиждень доводилося чекати на свою чергу в крихітному вестибюлі навпроти входу. Спосіб, у який вона збиралася відчинити замок, нагадував дурнуватий жарт: простромити рентгенівський знімок між дверима й одвірком та піднімати його, поки не вискочить язичок. Одного вечора вона забула вдома ключі й бачила, як це робив слюсар. Її вразила простота методу. Вранці пошукала в інтернеті. Цей класичний спосіб навіть мав назву: «by-pass».
Ґаель почала маневр: пропхнула пластиковий аркуш у щілину й водночас струснула двері. Жодного результату. Повторила, доклавши більших зусиль і з більшим завзяттям. Знову жодних зрушень. Їй здавалося, що гуркіт чутно в усій будівлі. Хтось із сусідів от-от запідозрить нахабне пограбування й вистромить носа. Вона…
— Що ви тут робите?
Ґаель встигла лише запхати знімок під пальто й озирнутися: перед нею стояв Ерік Катц у своєму френчі з поясом.
— Я… я прийшла поговорити з вами, — пробурмотіла перше, що спало на думку.