— Навіщо?
— Впустіть мене, я поясню.
Психолог з виразом недовіри на обличчі зробив крок уперед, дістав ключі та знехотя відімкнув двері. Вона могла цілу вічність намагатися крізь них пробитись: насправді двері виявилися броньованими, а замок мав щонайменше три язички.
Переступаючи поріг, відчула себе останньою дружиною Синьої Бороди — тією, яка хотіла увійти до забороненої кімнати.
У савані вечеряють о 18-й, як старигані.
Морван сидів у багнюці з увімкненим ліхтариком на лобі й наминав свій чікванґве, зеленавий рулетик з маніоком, що тхнув лайном. Аби проковтнути таке, треба додати смаку: томатний соус, перець, спеції, пальмова олія, — будь-що, аби лишень забити смак коров’ячого млинця. Більше в меню не було нічого: мисливці облизня спіймали.
Їм не вдалося дістатися копалень засвітла, тож найрозумнішою радою був табір на галявині з виставленою вартою. Згідно з планами Морвана (він тримав на колінах відволожену мапу, бо GPS віддав Богові душу), вранці мали дійти до потрібної точки.
Він відломив ще шматочок — маса, подібна до желе, їдка від соусу. Попри все це, чоловік пишався собою, адже переміг май-май і в цій глушині не зганьбився перед своїм загоном. Під невблаганним сонцем, у болотистих ґрунтах, де вони грузли по пояс, продираючись крізь непролазні чагарі, подібні до колючого дроту, він усе-таки просувався вперед.
Зникли кілька носіїв: деяких налякала пригода з май-май, один утік із ящиком ліків. Та все-таки вісімдесят відсотків вантажу вціліли. Гідний результат як на дві третини шляху.
Морван зиркнув на Мішеля, який скрутився клубочком біля підніжжя гігантського дерева. Чорні в Центральній Африці часто страждають від хронічної малярії, що час від часу долає їх нападами лихоманки.
— Малярія… Малярія… — стогнав скорцюрблений Кущ.
Залишалося тільки чекати, поки це мине.
Морван міркував над проблемою з май-май: неможливо уникнути зустрічей з іншими бандами. Або ж із грабіжниками іншого походження. Постріли прозвучали мов заклик до бою: всі місцеві хижаки тепер узяли їхній слід. Морван не боявся ні тутсі з іншого берега річки, ні ЗСДРК, які не насмілилися б на них напасти, — дозволи від Мумбанзи й перепустки від Кабонґо загасили б їхній запал. Залишалися окремі банди: Інтерагамве,[50] кадоґо, загони повсталих тутсі…
Не виключав він і можливості ліпше організованого нападу з боку вбивць Нсеко та Монтефіорі. Але був переконаний, що ті дочекаються встановлення місця розташування родовищ, перш ніж завдадуть удару. Тож користувався своєрідним відтермінуванням вироку — до завтра.
Насправді він мало переймався цими небезпеками. Усе життя голова його лежала на колоді під сокирою. Розплата за дозвіл убивати — постійний смертельний ризик. Та одне — закінчити життя тут, у цьому багряному пеклі, згоріти від лихоманки чи виявитися нанизаним на рожна повстанцями, які вміють перетворюватися на леопардів, і зовсім інше — вирушити до прабатьків на Бреа, малюючи акварелі або запихаючи в пляшки іграшкові кораблики.
У його герметичній валізці задзвонив телефон. Морван трохи здивувався, що він досі працює. Відчинив валізку: син.
— Ти де? — запитав швидко, не залишаючи Ерванові часу, щоб заговорити.
— Кайомбо. Скоро знову в дорогу. Завтра буду в Анкоро.
— Хай щастить.
Запитав він суто про людське око: Ерванів «Іридіум» мав супутниковий маячок, тож батько відстежував його переміщення в режимі реального часу.
— Що далі я просуваюся, — різко відрубав малий, — то більше дізнаюся. Ти забув розповісти мені купу всього.
— Не починай.
— Я вже почав. Що це за історія зі схемами, накресленими вбивцею на землі?
— Дурня. Фарабо був навіжений. Якщо застрягатимеш на кожній дрібниці, то…
— Не думаю, що це дрібниця. Людина-цвях залишав підказки. Її жертви були не просто мінконді. Це її засоби для передавання повідомлень.
— Адресованих кому?
— Білим Будівельникам, їхнім батькам. Ці чоловіки скоїли таке, за що Фарабо мстився, і…
— У котре захоплююся твоєю балакучістю. Це ти з висоти сорока років пояснюватимеш мені, що я чогось не догледів?
— Не думаю, що ти чогось не догледів: у цьому й проблема. Я радше вважаю, що…
Гуркіт грому струснув землю й заглушив останні його слова.
— Щось сталося, — вів далі Ерван, — я впевнений. І ти точно знаєш, що то було. Чому ці сім’ї прокляті?
— Чекай-но: хто наплів тобі такої маячні?
— Спершу мій гід, потім Муна, жінка, яка довго працювала у Верховенів.