Флік зважив імовірність того, що цей психіатр і є Людиною-цвяхом. Ні: надто бельгієць з вигляду, надто боягуз, недостатньо навіжений.
— Як… як я можу вам віддячити? — почав заникуватися де Пернеке, коли вони опинилися на іншому березі.
— Вилікуй мене безкоштовно.
Тієї миті ця думка здалася Ґреґуару вдалою — у нього досі траплялися періоди тривоги, що паралізувала, жахливі галюцинації, неконтрольовані напади жорстокості.
Насправді ж та ідея виявилася найгіршою.
Мішель де Пернеке. Справжній посланець пекла.
Ciascuno pensi ed open a suo talento: e anche la morte non manchera di fare a suo modo.
«Хай кожен міркує та діє на свій розсуд: так само й смерть неодмінно чинитиме по-своєму». Лоїк упізнав цитату з Джакомо Леопарді, поета з Реканаті. Це промовляв за пюпітром обіч родинного склепу один із директорів Монтефіорі — такий собі «полковник».
Чоловік почав свою промову з цієї цитати, аби нагадати, що небіжчик усе своє життя був «вільною людиною», тобто діяв, не зважаючи на мораль, закон, людяність та багато інших цінностей, які завадили б йому перемагати всіх інших. Лоїк знав цей твір Леопарді. Те, що цього проповідника доброти й чуйності процитували в такому контексті, було дивовижним парадоксом — або ж прихованим плагіатом. Але, врешті-решт, що важила ще одна брехня на порозі могили?
Меса в базиліці Сан-Міньято-аль-Монте тривала годину й добряче пригальмувала реакцію присутніх. Далі довелося воювати з журналістами, аби дістатися автівок. Того ж ранку на перших сторінках щоденних газет з’явилися найсуперечливіші відомості, найхимерніші гіпотези стосовно смерті Кондотьєра. Ні сім’я, ні поліція не дали жодних коментарів.
І не без причини: ніхто нічого не знав.
Попри свій стан (у нього боліло горло й заклало ніс), Лоїк милувався навколишньою красою. Монтефіорі побудував собі на цвинтарі Аллорі склеп із чорного ґольциннського[53] мармуру в ренесансному стилі. Ці правильні лінії нагадували ранні шедеври Брунеллескі. Торговець брухтом завжди вважав себе одним із Медічі. Він був першим у склепі: предків графині ховали в крипті одного з флорентійських палаців, а прадіди Монтефіорі лягли в землю десь у широкому світі.
Зимове сонце благословляло церемонію. Ранкові промені нагадували золотаве мирро, яким мажуть чоло хворим «в ім’я Господа». Усі були в темному вбранні, це додавало урочистості всьому зібранню та робило його одноманітним, хоча від початку нічого такого не було й близько. Поряд зі старими мафіозі хизувалися жінки в кричуще модному вбранні, молодші за них на тридцять-сорок років. Були й інші, врівноваженіші аристократичні пари. Особливо Лоїк милувався дружинами, яким ішов сьомий десяток: вони міцно причепилися до своїх чоловіків, змогли зробитися незамінними для них, або так їх залякати, що до кінця залишаться в їхніх обіймах — цих нічим не проб’єш…
Тривали промови. Картина, позмагалася б за помпезністю з груповими портретами галереї Уффіці, а італійська мовців — із мелодійністю симфонії Ґабріелі. Усе це здавалося надзвичайним, але бракувало об’єктивності. Напередодні, накачаний снодійним, він провів пообіддя біля басейну зі своїми дітьми. Цей банальний момент сповнив його щастям, бо був справді винятковим: ось уже кілька місяців він не проводив із ними більш ніж годину. Їхня життєва енергія компенсувала похоронну атмосферу вілли — сестер, які то сиділи, втуплені в телефони, то театрально ридали, тінь матері, яка блукала садами, пихату Софію… Вона досі не обрала належну позу з огляду на цю трагедію…
— Cosa stai faсеndo?[54]
Лоїк підскочив:
— Що?
Софія штовхнула його ліктем. Церемонія добігала кінця. Слід було покласти померлому троянду. Він узяв квітку й зайшов у будівлю. Чорні стіни випромінювали неочікуване тепло. Ця строгість не пасувала Кондотьєру. Він радше заслужив поховання по-єгипетськи — зі страченими рабами, скарбами, фресками на стінах, які ілюструють легенди про виняткову долю небіжчика.
Лоїк кинув троянду на труну і згадав про свого батька, який зараз десь там, в Африці. Яка загроза над ним нависла? Може, вбивці вирішили і йому вирвати серце?
Коли він вийшов на світло, Софія, тримаючи дітей за руки, розмовляла з напомадженим білявцем, який не вписувався в стиль публіки. Лоїк миттю збагнув: флік. Софія з напруженим обличчям жестом підкликала його. Починаються бісові проблеми…