— Скільки стоятимемо?
— Я тобі вже казав: не більше години. Капітан підпише маршрутний лист — і пливемо далі.
— Де твій лікар?
— Де твої гроші?
Ерван застромив руку в свій наплічник, схопив пістолет і, не криючись, тицьнув ним Сальво в ребра.
— Я тобі казав: не діставай зброю!
— Ще ти не радив мені гарячкувати. Якщо не припиниш своє штукарство, є ризик, що я й справді рознервуюся. Побачимо твого хлопця. Заплачу чи ні — залежить від результату.
Чорний розреготався:
— Пішли, дядьку. За деревами, за п’ятсот метрів, починається Тута. Там є диспансер, і в ньому порядкує доктор Фуамба. Він починав свою кар’єру в 70-х, у Лонтано.
Зненацька капітан дав задній хід, так що кількасот пасажирів попадали, ніби імітуюючи хвилю на стадіоні, тільки навпаки. Ерван вчепився за щось, аби дочекатися кінця маневру, й спостерігав за юрбою на березі, оточену хмарою мух. Усі вбрані не набагато краще за «нудистів». Чоловіки з голими торсами, забрьохані по пояс, махали руками пасажирам, вантажникам, а особливо йому: білий на баржі обіцяв незвичні прибутки.
— Let’s gо[60] — гукнув Сальво, який раптом став двомовним.
Вони пірнули в натовп, причому Сальво знову працював своїм дубцем, аби проштовхатися в натовпі охочих зійти на борт. Ерван не відставав, чіплявся за його плече, не дивився під ноги. Спирався на свого гіда, поки не опинився на суходолі — насправді в багряному болоті, — а далі прослизнув у лабіринт стежок-жолобів, які нагадували величезні кровоносні судини. Усі брьохалися ними, зіштовхувалися, штурхали одне одного уздовж стіни з гнучких трав.
Навколо було до нестями красиво. Жіночі бубу, їхня чорна шкіра, вкрита патьоками поту, тремке зело… Водночас помічалися й дрібні ознаки занепаду. На більшості облич позначилася війна — трагічні гримаси жінок з пакунками на голові, дітьми за спиною, полотняними мішками в руках створювали відчуття безвиході.
— Скоро виберемося на сушу, — попередив Сальво. — Це за п'ять хвилин.
Ерван подивився на годинник: збігло вже десять хвилин. Він підрахував: п’ятнадцять на зворотній шлях, тридцять на допит лікаря. Це буде найбільш стислий протокол допиту свідка за всю його кар’єру.
Диспансер доктора Фуамби уже взяв у облогу натовп чоловіків і жінок, які горлали, штовхалися, грюкали в двері, чіплялися за вікна. До входу ніяк не вдавалося дістатись.
— Що відбувається?
— Хочуть ліків, перш ніж попливуть далі.
— Забираймося: ми не встигнемо його розпитати.
— Хіба якщо даси мені сто доларів.
Урок для білого: з Африкою не граються. Він простягнув Сальво купюри. Той, і далі тримаючи свою валізку під пахвою, заклав до рота пальці й свиснув. Санітари в ролі служби забезпечення порядку розчистили їм прохід. За кілька секунд опинилися всередині.
Там побачили те саме, що й зовні: ті самі цементні стіни, вкриті мохом і лишайниками, та сама земляна долівка, практично багнюка, той самий запах болота. На щастя, Анатоль Фуамба виявився жвавим і кмітливим. Він миттю зрозумів, що привело сюди цього мзунґу, але не намагався цим скористатися, аби розжитися баблом. Проте спершу звернувся до Сальво на суахілі.
— Що відбувається? — запитав Ерван.
— Тебе це не стосується.
— Все одно скажи.
— Питає, чи є в мене ящики з пеніциліном на борту. Він уже півроку на них чекає. Я пояснив, що доведеться ще почекати.
Ерван узяв стільця й сів навпроти столу Фуамби — шкільної парти, заваленої купами паперів. Повторювати запитання не довелося.
— Я дуже добре пам’ятаю Катрін, — почав лікар, не відриваючись від паперів, які підписував різкими розчерками. — Її називали Француженкою.
— Ви пригадуєте її хлопця, фліка, який розслідував справу Людини-цвяха?
Ще одна тека, ще один підпис.
— Ґреґуара? Та ж я його дуж-же добре знав! Високий хлопчина, міцний! Схожий був на вас.
— Це мій батько.
Фуамба насупився. Він був низенький, огрядний, із сивим кучерявим волоссям, носив великі окуляри, неначе водив мотоцикл чи якийсь інший швидкісний засіб. На ньому була біла сорочка з червоними плямами й стетоскоп на шиї — форма медика, якої він, певно, не скидав уже п’ятдесят років. Він говорив і черкав перші сторінки в своїх підмоклих теках.
— Ґреґуар… — замріяно повторив він. — У нього були проблеми з Каті.
— Які саме?
Лікар кинув швидкий погляд з-понад скелець:
— Він її бив. У неї руки були вкриті синцями…
Демони в Морвані жили вже тоді.
— Чому вона його не покинула?