Ґаель відчувала, що попри її вдавану холоднокровність Одрі в сум’ятті. За відсутності Ервана вона опинилася сам-на-сам із цим приголомшливим відкриттям. Чекати на його повернення? Потроху просуватися самостійно? Повідомити начальству? Неможливо: вона отримала ці дані нелегально, незаконно вдерлася до кабінету Катца.
Поки що вона пообіцяла Ґаель обговорити все ввечері. Остання прокручувала подумки ті кілька фрагментів пазла, які отримала. Намагалася зібрати їх докупи, але без жодного результату — забагато білих плям між частинами.
О шостій вечора від Одрі ще не надійшло жодних новин. Ґаель вийшла до своїх сторожових псів, які досі тулилися у вестибюлі. Карл грав у «Candy Crush». Ортіс, набагато розумніший, читав «На Фінляндський вокзал» Едмунда Вілсона. Авжеж, зверніть увагу.
— Кави?
Чоловіки підняли очі. Насправді це була не пропозиція: вона вже розштовхала їх (обидва сиділи на підлозі), аби дістатися до своєї італійської кавоварки. Кілька хвилин поралася, відчуваючи їхні погляди, схрещені на ній. Повернулася з тацею і запропонувала:
— Ходіть до моєї спальні.
Обидва найманці завовтузилися, вочевидь ніяковіючи. Велике повернення Ґаель «лягай он там»? Чи, навпаки, отруєна кава? Карл і Ортіс почекали, поки жінка надіп’є свою, і ніби ледь розслабилися.
— Що ви робите цього вечора?
Охоронці перезирнулися — якщо це був жарт, то не смішний. Ґаель уже достатньо їх знала: попри своє заняття (й кров на руках), то були непогані хлопці. Навіть важко було поєднати їхню щиросердність, майже наївність, зі звірствами, які вони, певно, чинили в похмурих країнах Африки чи Близького Сходу.
— Я вам скажу, чим ми займатимемося, — вона з брязкотом поставила тацю на журнальний столик, — ми всі втрьох підемо гуляти.
— Але…
— Нагадати вам, у чому полягає ваша робота?
— Одрі сказала нам…
— Вам Одрі платить? Вас найняв мій батько і наказав скрізь ходити за мною. Andiamo![62] — вона зиркнула на годинник. — Почнемо з вулиці Ніколо…
У владних людей на кшталт Кондотьєра, за винятком Морвана, таємна коханка — необхідне коліщатко у механізмі. З Морваном усе було інакше… У машині Софія лише кілька слів зронила про загадкову жінку, яку заборонено згадувати. Доказом найбільшої таємниці Монтефіорі було те, що Лоїк ніколи раніше про неї не чув.
Кено, себто Андреа Бушемі, була справжньою дружиною Монтефіорі. Ані секретаркою, на яку заскочив начальник, ані потай фінансованою лялечкою. Ця знана журналістка з «Corriere della Sera» висвітлювала численні конфлікти, зокрема на Близькому Сході, й вважалася авторитетною репортеркою. Ніколи не була заміжня, дітей не мала — і все-таки ніхто не подумав би, що ця пані все своє життя чекала на Кондотьєра.
Софія неохоче згадувала про неї. Не з поваги до матері — радше її шокувала думка, що Монтефіорі міг стільки років жити з графинею. Це було щось подібне до жалю, ніби за зустріччю, що не відбулася, за шляхом, якого не зміг обрати її батько.
Вони припаркувалися неподалік від площі Республіки, у кварталі Санта-Марія-Новелла, далі пройшли пішки вулицею Строцці, звернули праворуч, загубилися в лабіринті провулків. Цього вечора вже не припікало: насувалася ніч, укривала місто крижаним холодом. Поряд із Софією Лоїк почувався незатишно. Мовчки поринули в ці скам’янілі століття. Часто робили це й раніше, але тепер їх розділяла стіна образ. Ще два місяці тому італійка шантажувала його й радо викинула б із вікна. На Бога, що вони роблять разом?
— Це тут.
Не вагаючись, жінка набрала код.
— Ти… ти добре її знаєш? — запитав Лоїк, поки піднімалися сходами.
Софія не відповіла: обережно ступала нерівними східцями, ховала обличчя у тінь. Старі лампи відкидали на стіни відблиски у формі ромбів і зірок.
Перед дверима вона поправила пальто й пасок сумочки на плечі, ніби прийшла на співбесіду чи до директора школи їхніх дітей. Лоїк скоса спостерігав за нею: щось середнє між італійською мадонною та азійською статуєю, синкретизм, який нагадував еллінсько-буддистські скульптури з Ґандгари. Ніколи не бачив її такою зніченою.
— То ти її знаєш, чи ні? — роздратовано повторив він.
Софія подзвонила, посміхнулася чарівливо й водночас зверхньо, зумисне підкреслюючи своє шляхетне походження:
— Це моя хрещена мати.
Лоїк не встиг більше нічого запитати, бо двері вже відчинялися.