Йому варто було боятися за свої шахти — та боявся він в основному за сина. За кілька годин Ерван опиниться в самій коловерті. Рано вранці вони вже чули глухий гуркіт. Можливо, це почалося свято — хіба якщо то не звичайна гроза: надто далеко, аби зрозуміти. Але ні Ерван, ні Сальво не відповідали на його дзвінки. Залишалося тільки молитися…
Якщо дійде до сутички, Ґpeґyap не матиме іншого рішення, як їхати витягати сина за резинку трусів. Він уже зв’язався із Шепіком, російським пілотом, аби той зафрахтував двомоторний літак. Проблемно буде приземлитися. На захід від Лонтано ще збереглися рештки посадкової смуги, але в тій зоні надто небезпечно. Доведеться вдовольнитися аеродромом Конґоло або — в найгіршому випадку — Калемі, біля озера Танганьїка. Не синок, а сраний йолоп.
Від світанку Морван зважував власні можливості; сидів під брезентом, який слугував йому за штаб-квартиру. Саме зібрався зробити собі ще кави, коли пролунав грім. Ні: надто різкий звук. Міномет? Надто близько. До намету простромилася голова Соуза, пласка, ніби вінілова платівка.
— Обвал, патроне, обвал!
Морван схопив шарф, дощовик і вискочив надвір. Пагорб нагадував мурашник, який хтось копнув носаком: чоловіки розбігалися від штолень, сторчголов котилися з червоних укосів. На середині схилу, з лівого боку, одна з печер плювалася рідким багном і шахтарями, які вставали й брели, похитуючись.
Старий з розгону почав збігати скелею, за ним хекав Соуза.
— Скільки їх там?
— Гадки не маю, шефе. Треба було б знайти виконавчого директора, але…
Їх зупинив новий гуркіт. Морван усім тілом відчув вібрацію ґрунту. Встиг лише ухилитися, аби його не знесло новими потоками. Ще кілька секунд — і знову вгору. Далі він ліз навкарачки. З-під ніг мовби викочувалися тисячі батарейок. Утікачі в пошматованому об каміння одязі стрибали просто в нього по спині, перескакували й мчали донизу.
Нарешті майданчик перед штольнею. З неї досі вибігали примари, виблискуючи багном на тлі уламків. Морван жестом зупинив одного з цих глиняних адамів, у якого людськими залишилися тільки очі.
— Хлопці застрягли? — запитав він на суахілі.
Замість відповіді той вражено, майже презирливо скривився.
— На якій глибині обвалилося?
Чоловік сплюнув землею:
— Недалеко, але ґрунтом усе завалено, ти й трьохсот кроків не пройдеш.
Морван підійшов до входу: скривавлене горло.
— Дай сюди свій ліхтарик, — наказав він Соузі й відкинув геть плаща.
— Я… я маю піти з тобою?
Чорний тремтів у багряній пелені куряви. Не відповідаючи, Морван закріпив на лобі ліхтарик, обмотав голову шарфом:
— У тебе є карта штолень?
— Карта?
— Забий.
Морван підібрав із багна кирку та обценьки й застиг на краю діри в своєму тюрбані тауреґа. У тебе клаустрофобія. Шквал спогадів. Фермерський будинок у Шампено. Свастика. Kleiner Bastard![66]*. Усміхнувся: він розумів, що відбувається. Чому він тут стоїть по кісточки в смерті. Чому його син невтомно докопується його таємниць. Чому він збирається поховати себе живцем… Час платити за рахунками.
Він пірнув у штольню. Усе червоне. Підлога. Стіни. Люди. Перші ознаки дискомфорту. Страх. Нудота. Задуха. Він замружився, нахилив голову й побіг тунелем. Коли розплющив очі, денного світла вже не було. Пітьму краяли лише промені ліхтариків. Вцілілі ще втікали, брутально його відштовхуючи.
Морван увімкнув свій ліхтарик і ніби півзахисник у сутичку,[67] пірнув у натовп, зосереджуючись на перешкодах — зустрічному натовпі, — аби не думати про те, що робить: віддалявся від світла, від повітря, від життя. І що не крок гостріше відчував, як гора всією масою тисне на хребет. Тюрбан заважав відновити ритм дихання, очі ніби натерли наждаком.
Щоб не задихнутися він страху, він подумки роздвоївся, спостерігаючи за сценою збоку. То інший Морван продирався тунелем, який виник із задухи в цьому замкненому просторі. А він, справжній, залишився на поверхні.
Спустився ще глибше. Тут ходи не укріплювалися. Інколи траплялася крута сходинка, далі — знову схил. Стеля чимдалі нижчала, стіни зближувалися…
Та не тут. Це лише твоя свідомість спостерігає здаля…
Від спеки паморочилося в голові. У нічному коридорі — полуденна африканська піч. Він кашляв, відригував під шарфом, просувався наосліп, бо ліхтарик відкидав лише кволі промінці. Задушливий потяг-привид, повний посічених тіл, спотворених облич, відірваних кінцівок… Морван і гадки не мав, що штольня така глибока — кілька тижнів експлуатації, а копачі вже спорожнили скелю на сотні метрів углиб, вичищаючи її найменший вигин, вигрібаючи колтан, увесь до крихти, петляли тут химерними відгалуженнями вузьких коридорів.