— Слухай-но, дорогенький. Ти чуєш, що там коїться? За кілька хвилин диспансер тріщатиме від поранених. Гадаєш, у мене є час на ці давні історії?
— Кілька відповідей, сестро, й мене тут не буде…
Вона схопила пилку. Сірник. Автоклав. За інших обставин усе це могло б насмішити: маленька бабуся, яка миє свій пекельний посуд… Знеможений Ерван повалився на похідне ліжко. Кров і багно, змішані з його потом, перетворювалися на органічний торф.
— У вас немає жодного хворого? — здивувався він, оглядаючи залу.
— У дні консультацій перед моїми дверима від п’ятої ранку стоїть кількасотметрова черга. Тут усі хворі, всі поранені, як у диспансері, так і за його межами. Але я нікого не тримаю тут довше, ніж один день. Ця війна — величезна троща. Після корабельної аварії вичерпують воду, затикають діру. Наступного дня з’являється наступна пробоїна, і цю відкладають на потім.
Ніби крапка в кінці речення, пролунав вибух, від якого здригнулися стіни.
— Ви не ховаєтеся в укриття? Не боїтеся?
— Я ввіряю себе Богові. Він доручив мені роботу, я мушу її скінчити.
Здавалося, сестра Гільдеґард не в курсі: Бог давно полишив Конґо.
— Тутсі вас не чіпають?
— Як? — вона зареготала. — Що може мені загрожувати? Зґвалтування? Убивство? Я їх лікую. Це від мене варто їм очікувати загрози.
Вона закрила автоклав і витерла руки об сукню. Зрештою зітхнула й ніби впокорилася з присутністю Ервана. Ще кілька вибухів, пунктир автоматних черг.
— Хочеш кави? — зненацька запитала жінка, вже приязніше.
Можливо, це запрошення до розмови…
— Хочу, дякую.
Вона поставила італійський кавник на пальник Бунзена, який запалила різкими й точними рухами. Чорні в халатах, які досі тулилися в темному кутку, ніби очікували на знак, щоб заворушитися. Сестра підійшла до француза з двома покоцаними металевими келишками.
— Цукру?
— Сестро…
Вона сіла на ліжко навпроти — двоє контужених на війні намагалися вести світську бесіду.
— Що ти хочеш знати?
Він вирішив почати з Морвана.
— Я не знала його… особисто, — відповіла жінка й зробила ковток. — Лише бачила кілька разів у диспансері, ось і все. Усе, що я про нього знала, розповідала мені Катрін. Він був дуже хворий. — Сестра постукала вказівним пальцем по скроні. — У нього були такі собі… зриви. Лихоманка, тремор, а головне — напади жорстокості.
— Це під час тих зривів він її бив?
Сестра запалила товсту цигарку — певно, з темним тютюном.
— Каті стверджувала, нібито його треба лікувати.
— Чому «нібито»?
— У неї був синдром жертви. Вона постійно знаходила йому нові виправдання, патології… За її словами, у нього траплялися галюцинації, він чув голоси.
— Мені розповідали про одного психіатра.
— Мішель де Пернеке. Я отримала його кабінет у клініці Стенлі, але ніколи його не бачила. Каті йому не довіряла. Казала, що він небезпечний, що він маніпулював Ґреґуаром, що він усе Лонтано тримав у руках…
Ерван мало не обмовився про складене психіатром досьє, залишене ним у клініці. Ні, ще зарано. Спершу слід встановити довірчі стосунки з сестрою милосердя.
— Можливо, вона сподівалася самостійно його вилікувати?
— Вона найменше для цього підходила.
— Чому?
— Дівчина в певному сенсі була його хворобою.
— Не розумію.
— Ви знаєте історію вашого батька?
— Яку саме?
— Його народження, дитинство, його походження.
Ерван збирався відповісти ствердно, й раптом усвідомив, що знав лише кілька епізодів: сирота, народився у Кот-д’Армор,[74] батько — моряк-рибалка, загиблий у кораблетрощі, мати померла від сухот за три роки після його народження, 1948-го. Можливо, це була суцільна брехня, але хоч як дивно, Ерван ніколи не ставив під сумнів цю частину міфу Морвана. До того ж, Старий ніколи про це й не говорив. «Нічого цікавого», — відмахувався він.
— Мій батько ніколи не розводився про свої дитячі роки. Він…
Сестра підвелася й пошукала чогось у металевій шафці, напханій запилюженими паперами, спорохнявілими теками. Дістала звідти одну підшивку, обгорнуту тканиною і перев’язану мотузкою, та поклала її на залізне ліжко біля Ервана.
— Не гаймо часу: усе тут. Де Пернеке замовив у Франції розслідування щодо вашого батька.
Ерван не міг відвернути погляду від досьє: у цьому було щось дивовижне. Глибоко в його душі завжди крилися побоювання, що таких документів уже не існує.