— Просто в розпал подій із Людиною-цвяхом?
Її мовчанка означала ствердну відповідь.
— Довго це тривало?
— Ні.
— Усе скінчено, чи ви ще не вирішили?
Вона тихо засміялася. Спосіб донести, що вона й сама не знала відповіді.
Лоїк не мав чого додати. Вони розлучилися. Софія вільна, і він не відчуває нічого подібного до ревнощів. Урешті-решт, волів уявляти свою колишню в обіймах брата, ніж з одним із тих блискучих галасливих сорокарічних чоловіків з італійської еліти. У першу чергу він думав про своїх дітей. Якщо все обернеться серйозно, Міла й Лоренцо просто частіше бачитимуть свого дядька, завжди незграбного в спілкуванні з ними, але доброзичливого.
Головне, що Ерван уособлював надійність, сімейність — усе, чим сам Лоїк не володів. В ім’я своїх дітей він був готовий передати естафету. Сама думка про цей зв’язок заспокоювала його, так само, як його завжди тішило те, що Ерван поряд із Ґаель, що він стежить за її витівками, захищає її, поки сам Лоїк затято обдовбується в якомусь сквоті чи торгує сракою в надії підчепити СНІД.
Раптом він зрозумів, що насправді відчуває, і від цього його занудило. На борт піднявся брат, тож Лоїк міг кинутись у воду.
Нарешті померти.
Давно вона так добре не проводила вечір.
У нічній мандрівці її захоплювало все. Таємна вилазка разом із цією дівчиною, яка вдягалася в «Emmaüs».[84] Безлюдне передмістя, що нагадувало залитий бетоном мурашник. Вулиці, якими вона ще цього ранку проїздила в таксі слідами Катца. Це давало їй фору перед Одрі. Навіть машина флікині, роздовбаний «Хюндай», пропахлий макдаком, у її очах огорнувся екзотичним шармом. Єдиним мінусом було те, що цербери досі ходили за ними хвостом, але, врешті-решт, їм могло знадобитися підкріплення.
Її вбрання також було винятковим: чорний спортивний костюм, який надягала тільки в спортзал. Вона була Ірмою Веп, героїнею «Вампірів» Луї Феяда, яка прослизає в оселі, аби сіяти там хаос і смерть.
А ось і цвинтар.
Вони проїхали повз браму, припаркувалися неподалік. Потім повернулися й без труднощів перелізли паркан, ігноруючи янголів-охоронців Ґаель, які остовпіло спостерігали. За кілька секунд уже були по той бік муру — ніби пірнули у великий басейн, повний каменю й тиші.
— Туди, — прошепотіла Ґаель.
Уночі одноманітні картини кладовища особливо впадали в око. Сотні могил того самого бляклого кольору, майже ідентичні. Вічний спальний район.
— Тобі весело, еге ж? — трохи роздратовано запитала Одрі.
— А тобі ні?
Поліціянтка не відповіла. Нарешті наблизилися до склепу Юссено і натягнули хірургічні рукавички. Будівля здалася Ґаель масивнішою, ніж зранку, — і набагато похмурішою.
Двері з кутого заліза, просто з фільму про античні часи, подовбані великими чорними заклепками. Одрі відкрила свою сумку. Там лежала купа всілякого залізяччя, яку ця тендітна тридцятирічна жінка досі тягала на собі без жодних нарікань.
— Пильнуй, чи нема охоронця і чи ніхто не йде.
Ґаель послухалася й почала вдивлятися в алейки, тіняві зони між хрестами. Кам’яний ліс відповів їй байдужим крижаним поглядом. Тим часом Одрі порпалася в замку, стиха лаялася, дедалі більше нервувала, тож врешті майже забула про обережність: з гучним брязкотом жбурляла непотрібні інструменти на дно сумки. Ґаель ці звуки здавалися гуркотом, що долинає аж до окружної дороги.
Нарешті поліціянтка хрипко зітхнула, й двері відчинилися — Ґаель подумала, що так само вона, певно, зітхає під час оргазму. За дверима, за кілька сходинок, передпокій закінчувався ґратками з незвичайним візерунком — силуети й символи нагадували єгипетські ієрогліфи. Перед ними лежали ранкові квіти, досі свіжі. Ґаель пригадала постать Катца з букетом. Від усієї цієї історії сильно тхнуло таємницею на межі з безумством.
Ґрати були замкнені. Одрі знову почала гратися своїми інструментами. Ґаель заволоділа ліхтариком і намагалася крізь куту огорожу зазирнути в поховальну залу.
— Бля, посвіти мені! — прогарчала Одрі.
Ґаель спрямувала промінь на замок. Невдовзі почулося клац. Петлі не зарипіли, й вона майже здивувалася: так потужно в цьому місці працювали стереотипи. Вони пройшли далі й побачили три труни на триногах — дві маленькі, дитячі, й одна для дорослого. Жінки перезирнулися. Чому мерці не були поховані під кам’яною плитою?
Аналой навпроти входу натякав на години заглиблення в думки, в прірву самотньої печалі, й це підтверджували сліди від колін на оксамиті підніжки.
Ґаель старалася, щоб ліхтарик у її руках не надто тремтів. Підійшла ближче й помітила, що домовини не дерев’яні — радше з матового, нешліфованого каменю. На етажерці рядком стояли три чорні урни, що в зменшеному масштабі повторювали домовини. Моторошно. Утім Ґаель поклала руку на більшу труну. Перша несподіванка: вона все-таки була з дерева, але вкритого темною фарбою. Другий шок: віко піддалося.