— От лайно, — видихнула вона ледь чутно, — труна не забита.
Не роздумуючи, Ґаель затиснула ліхтарик у зубах і штовхнула віко: у труні таки лежало тіло, обмотане сірими бинтами. У цьому було щось таке божевільне, що вона позадкувала, рефлективно взяла ліхтарик у руку. Коли знову повернула його промінь до труни — не повірила власним очам. Там лежала справжнісінька мумія, ніби з Лувра. Ті самі почорнілі бинти, ті самі стиснуті обриси, й під ними вгадується здушене, сповите тіло, якому ніби завадили рости.
Обидві жінки завмерли. Незвична знахідка, містична атмосфера склепу, загрозливий вигляд трупа — усе це приголомшувало. Оговтавшись від подиву, Ґаель повернулася до своєї початкової ідеї — в труні лежить не Юссено. Не вагаючись, почала обмацувати обличчя. Біля скроні вибився кінець бинта: вона схопила його й розгорнула. Здогадувалася, що це вкрай збентежило Одрі, застиглу по інший бік труни, але та не сказала й не зробила нічого, щоб її зупинити: флікиня також хотіла дізнатися правду.
Ґаель розгорнула пов’язку на лобі — посірілу шкіру розгладили бинти, — далі очі: два запалі тьмяні кола зі зшитими повіками на дні. Нахилилася: передчуття підтвердилося — яблука очей видалені. Незворушна, як і сама мумія, вона далі розмотувала обличчя. Коли дійшла до підборіддя, мусила визнати очевидне: це справді був чоловік із фото. Там лежав Філіпп Юссено у своїй зеленавій, зашкарублій версії. Хто це з ним зробив? Катц? Колишня дружина? Інший родич?
Ґаель підняла очі на три урни, вишикувані на високій поличці. Коли побачила їх уперше, подумала про попіл. Але насправді вони містили органи. Давні єгиптяни складали нутрощі забальзамованих тіл у вази, що називалися «канопами». Пригадала й інші деталі (підлітком пережила «фараонську» манію): як бальзамувальники гачком витягали мозок загиблого через ніздрі, як вимивали спорожнілий живіт пальмовим вином, перш ніж заповнити його перемеленою миррою, корицею та іншими ароматичними речовинами…
Вона відступила назад. Тепер переконалася. Увесь цей цирк — витвір Катца. Уявляла його в масці Анубіса, з чорною собачою головою, на якій стирчать довгі вуха. Такі надягали давні танатопрактики.[85] Ось він вмочає бинти в камедь, перш ніж загорнути тіла загиблих.
Навіщо він це зробив?
Як він був пов’язаний із Юссено?
Жінки, обличчя яких знизу підсвічував ліхтарик, перезирнулися. Зрозуміли одна одну без слів. Не могли піти звідси, не перевіривши й саркофаги дітей.
Коли зійшло сонце, Ерван був уже іншою людиною. Скорчений у трухлявому пеньку, вкритий листям, він більше не відчував ні укусів комарів, ні комашні, яка роїлася в штанях. Загорнутий у свій плащ-дощовик — незамінну річ в Африці, — перетворився на органічну частину навколишньої драговини.
Коли зрозумів, що «Вентімілья» зникла й надії нема, знову побіг, намагаючись якнайдалі втекти від тутсі, відшукати затишний куток, аби зализати рани. Більше ні про що не думав, ні на що не сподівався: йшлося про режим рептилії — вижити, ось і все. Таким чином він просувався понад годину, а тоді забився у стовбур між коріння й очерету, прикрив отвір гілками. Постріли, вибухи, трупи, вібрації страху й смерті — усе це досі циркулювало, потріскувало в його кінцівках, ніби електричні розряди. Він згорнувся клубочком, просто очікуючи припинення цього трему, щоб нарешті запрацював мозок.
Упродовж кількох годин не зрушив ні на міліметр, побоюючись, що його витягнуть з нори. Сподівався злитися з довкіллям, але сталося навпаки — то болотисті джунглі влилися в нього. Вони просочили, всотали, розчинили його. Він став виділеннями, тванню, гнилизною, а дух його тим часом набув відносної автономії.
Посеред ночі, переконавшись, що навколо немає жодного людського створіння, він нарешті замислився про своє становище. Мав за будь-яку ціну знайти спосіб вийти із зони конфлікту. Але спершу слід було дістати човен, перетнути річку й поговорити з Фостеном, або ж Мефісто, колишнім нічним сторожем Променистого містечка. І мови не було про те, щоб поїхати, не отримавши остаточних відповідей.
Він намагався зв’язатися з батьком — мережа недоступна. Тоді його осяяло: Данні Понтуазо, канадський командувач МООНДРК, який приймав його в себе, аби попередити, щоб він у жодному разі — «курча!» — не потикався до Верхньої Катанґи.