Близько півночі Ервану вдалося зв’язатися з ним. Замість привітання почув лише зойки, лемент і канадську лайку. Коли офіцер нарешті заспокоївся, Ерван зміг описати йому ситуацію.
— Гаряче там? — запитав Понтуазо.
Світ навиворіт. Про різанину йому розповідає Ерван, цивільний, молокосос. Поновлення вогню було для офіцера поганою новиною.
— Що зі зброєю?
Ерван описав, що бачив (або про що чув) з арсеналу: міномети, ракетні установки «Javelin», РПГ,[86] автомати — серед іншого МК 12. Понтуазо також розпитав про ФЗВК та стан особового складу після сутички. Ерван назвав приблизну цифру. Промовиста тиша в слухавці: квебекець отетерів. Ерван скористався нагодою, аби повернутися до своєї проблеми: більш ніж кілька годин він не протягне.
— Я маю на увазі, не проживу.
— Ну тоді кабздець тобі, холера!
— Але це ваш обов’язок…
— Обов’язок, срака-мотика! Втрапив ти в халепу зі своїми дурощами, але гадаєш, у мене інших справ нема, га?
Ще одна тирада. Військовий горлав так, що їх могли почути.
Коли вже Ерван перестав на щось сподівався, Понтуазо вимовив магічну фразу:
— Не рипайся, ми вирушаємо.
— Вам передати мої координати?
— Я їх маю: «Іридіум» визначає твою локацію.
Отакої. Значить, його батько від самого початку точно знав, де він перебуває. Яка наївність: Старий весь час за ним стежив. Трохи запізно обурюватися. Навпаки: він міг перетнути річку, перейти на територію хуту, Понтуазо все одно його знайде.
Оонівець сипнув ще жменю лайки й нарешті пообіцяв подати сигнал вранці. О першій по півночі, досі зіщулений у своїй брудній дірі, Ерван ущільнив листяне покриття, яке слугувало за дах, і наважився ввімкнути ліхтарик на чолі. Час переходити до другого акту: досьє про походження Морвана.
Ось чому за шість годин Ерван уже був іншою людиною.
Нарешті він знав, ким був його батько.
На початку 1971 року психіатр Мішель де Пернеке провів у Франції розслідування стосовно пацієнта, який дуже його інтригував. Певно, він заплатив детективу, попросив якогось колегу або ж дав завдання команді студентів — хай там як, а розслідування провели вичерпне. Поліційні рапорти, вирізки з газет, свідчення, витяги з бюро реєстрації шлюбів, висновки експертів: досьє містило все, щоб до найменших подробиць відтворити страхітливе дитинство Ґреґуара Морвана.
Усе почалося з Другої світової війни. Не з тієї провальної війни, яку Франція так кепсько намагалася вести проти Німеччини, не з висадки військ у Нормандії, навіть не з підпільної боротьби Опору. Просто з похмурого, безликого і, можна сказати, банального періоду окупації. Чорний ринок і зелені уніформи, колаборація і компроміси. Дія відбувається в Шампено, що в Пікардії,[87] поблизу Нуайона: сім тисяч жителів на той час. Нічого особливого, якщо не враховувати окупації від 1940 року, після прориву фронту Вейґана. Упродовж чотирьох років там ходять під німецьким ярмом (у Комп’єні, за тридцять кілометрів звідти, розташовується перший штаб німецького високого командування) і знаходять спільну мову з ворогом: адміністрація не висовується, сільське господарство годує фріців, місцеві лояльно ставляться до завойовників. Після Визволення усі віддаються веселощам. Із війною провалилися, з миром не провалимось. Ті, хто досі гнули спину, відкривають у собі несподівані запаси патріотизму — і реваншистського духу. Тож Шампено посідає сумне перше місце за числом поголених жінок на душу населення, тих, які «спали з фріцами».
Серед них — Жаклін Морван, двадцять два роки, секретарка у штабі Вермахту в Нуайоні. Після Визволення її затримують за «змову з ворогом» та «горизонтальну колаборацію», як тоді казали. У вересні 44-го її витягають із камери, аби судити на шкільному подвір’ї. Публіка казиться. Її роздягають, голять голову. Кілька чоловіків вирізують їй ножем свастику на лобі, далі групка ентузіастів (включно з жінками) веде її до межі міста, щоб закидати камінням. Коли від нещасної залишається суцільна відкрита рана, ті хлопці мочаться на неї і залишають помирати на узбіччі.
Її злочин: молода друкарка впродовж двох років підтримувала романтичні стосунки з офіцером Гансом Юрґеном Гергоффером — головним заняттям якого було письменництво, капітаном, прикріпленим до господарчого відділу Вермахту, керівником служби постачання німецьких військ у Пікардії. Іншими словами, фріц як фріц, ні кращий, ні гірший за решту, але Жаклін у роки ідилії ні на що не скаржилася.