Рустем зняв руку, гнівний, ображений, і, мов живій істоті, грозив мурам…
А діти крутились біля Рустема, сміялись і щебетали:
– Афуз, Афуз!.. Він сам до себе говорить!..
. . ………………………. .
– Джіафере!
– Що скажеш, Рустеме?
– Я хочу звідси тікати…
– Як звідси?
– З Бахчисарая. Мені тут тісно… Я тут не можу. Хочу прохати, щоб мені швидше дали мектеб на селі…
– Чого поїдеш? Не їдь…
– Не їхать? Чому?
– Ну, бачиш, ти вже тепер здоровший, хоч ходиш такий похмурий, немов не знать що сталося. Я досі мовчав, а тепер мушу сказати: тобі не дадуть мектебу. Тобі вже навіть відмовлено. Останні події тобі нашкодили. Всі, що у нас мають силу, що уважають себе цвітом народу, – всі проти тебе. Вони кричать на роздоріжжях, що ти небезпечний. Навіть сам муфтій[24] уже знає про тебе.
– І тут стіна. Знов мур став на дорозі…
– Що кажеш?
– Я кажу, що в нас куди не піткнешся, наскочиш на мур. Загородили муром від світу жінку, склали стіну забобонів, і мур темноти стоїть міцний ще, немов фортеця. А ти розбивай собі голову об ті мури, трощи своє щастя…
– Ну, знаєш, ти вже занадто. Ти ж сам казав недавно, що мури пощербились. Май ясне серце і не сумуй. Невже ти не будеш стятись із того, що мулли у мечетах кленуть тебе перед народом? Он іще недавно у джумі-джамі, у соборнім мечеті, хатіп рівняв тебе з вовком, що краде вівці з кошари. Та то байдуже. Ти знаєш приказку: «Перше ніж запалає вогонь, мусить вибухнути сірий дим…»
Рустем ходив по хаті, повісив голову, і тіні вкрили його обличчя.
Замовк і Джіафер.
Так трудно… так тяжко… Ідеш вперед, як у тернах, що рвуть твоє тіло… За кожний здобуток платиш ціною крові… Простуєш до світла – і замість його стрічаєш вогник, дрібний, мінливий, як у багні… блимне, сховається, засвітить знову – і згасне. Як Мір’єм… Ах, годі, забути, не згадувати краще… Забігти кудись далеко, забути, загоїти болячку… Як звір, що тіка до нори й зализує там тяжкі свої рани…
– Поїду…
– Куди?
– А світ за очі… Аби лиш звідси…
– А наше діло? А товариство?
– Вас тут багато…
– Стидайсь, Рустеме…
– Стидатись? Ха-ха! Хай тим буде стидно, що… Ах, ти не знаєш… Ти нічого не знаєш… Коли ти садиш зерно… розумієш, коли ти в поті чола скопаєш ґрунт, вкладеш у нього зерно, поллєш гіркими… коли дочекаєшся врешті стебла і сповниш надією серце… І от тоді, розумієш, за одну ніч виросте пишний бур’ян, заглушить стебло, і коли прийдеш на сході сонця – застанеш лиш мертве бадилля – а! Ти знаєш, яка тоді пустка у серці?..
Очі в Рустема блищали, губи тремтіли, він мало не плакав.
– Поїду… Кажи, що стидно, кажи, що хочеш, а я не можу…
Він бігав по хаті, і серед тиші лунали кроки, гучно й тривожно…
Раптом стукнули двері.
– Хто там?
То був Бекір.
Влетів у хату якийсь не свій, червоний, радісний і засоромлений. Щось хотів казати – і не знаходив слів. Став біля дверей і дививсь на Рустема.
Рустем зупинився.
– Чого ти, Бекіре?
Тоді Бекір зваживсь. Підбіг до Рустема й, хвилюючись та заїкаючись, почав кидати слова, швидко, безладно:
– Ч-чорт його знає… Ти не ходи у кав’ярню… Плюнь на ефенді Мухтара. Він каже… Я кажу: «За що?» Він каже: «Мені не треба такого слуги. Рустем гяур, невірний… На, каже, неси йому гроші, що заробив у мене… бачити, каже, не хочу…» Ах ти собаче вухо… Ах ти копиця гною!.. Так мені, знаєш, кров й вдарила в очі. Ч-чорт його знає… Я йому кинув гроші додолу: неси собі сам. Я більше у тебе не служу, бо й я таких думок, як і Рустем!..
– Як ти сказав?
– Я кажу: я таких думок, як і Рустем, хай тебе вхопить шайтан із твоїм багатством!..
Вуха в Бекіра палали, як жар, голос тремтів від обурення і в очах стали сльози.
Рустем не вірив. Чи ж може бути?
– Ти таких думок, як я? Ти так сказав йому в очі? Плюнув у лице? Ти втратив службу і все через мене? Ей, слухай, ти!..
Рустем ухопив Бекіра за плечі і дививсь йому в очі, немов не вірив, що сьому правда.
– А що ж твій Стамбул? Ти ж не зібрав іще грошей? Як ти поїдеш?
Бекір мотнув головою й зневажливо цмокнув:
– Ч-чорт його знає!.. Я не поїду. От ти ж не їдеш… і Джіафер. Я буду з вами… Ч-чорт його знає – мені з вами найкраще…
Очі в нього стали ще більші і блищали від сліз.
Рустем тремтів. Чув, що ввійшло щось у груди, – велике, радісне, тепле, – і било в серце, як хвиля…
– Джіафере, ти чуєш? Ти чуєш, Джіафере? – гукав. – Він таких думок, як ми… Він наш… Покинув службу лиш через мене, він став за мене, тоді як другі… Ти чуєш?