Корабель мав відплисти за тиждень, коли місяць буде уповні. У результаті непростих переговорів між Кетцею, Папалоа, уастеками та в’язнями-мешиками команду врешті-решт було набрано.
Зважаючи на те, що військових флотських звань просто не існувало, всі члени екіпажу були розділені за рангами сухопутної армії. Список особистого складу очолював Кетца у ранзі ачтонтекатля (головнокомандувача), далі йшли Маоні та в’язень на ймення Ітцкоатль, яких було призначено ачкаутлі (командирами). Вони мали четверо підлеглих — теяотлані (офіцерів) — двоє уастеків та двоє мешиків. І завершували список шестеро акальянелотлів (рядових) — по троє з кожного гурту.
Сенс такого розподілу звань полягав не лише в тому, щоб урівноважити два гурти, але й щоб завдяки розподілові керівних посад змінилася логіка стосунків між ними. Горизонтальний розподіл на переможців та переможених мав поступитися місцем вертикалі, й за цією логікою жоден народ не був вищим за інший. Тепер замість двох гуртів мало утворитися три, у кожному з яких було порівну мешиків та уастеків, й усі вони підпорядковувались вищій владі — Кетці.
Частина друга
Подорожній щоденник Кетци[1]
Ім’ям Кетцалькоатля!
Кохана моя Ішоє!
Я ніколи не зізнавався у тому, про що завжди мріяв: після закінчення школи Кальмекак просити у твоїх батьків дозволу одружитися з тобою, щоб ти стала моєю дружиною. Утім, нічому з цього здійснитися не судилося: мені не вдалося закінчити освіту, й мені навіть не дозволили побачити тебе, перш ніж відіслати мене у заслання. І з Тепеком, батьком своїм, я теж не мав змоги попрощатися.
Я, як багато разів тобі розповідав, переконаний, що на тому боці існує інший світ. Імператор сказав, що мені складуть добру шану, коли я знайду землі Атцлана чи якісь інші території, котрі розширять межі імперії. А ще він пообіцяв назвати мене правителем усіх островів та земель, які я відкрию відтепер і до закінчення походу. Утім, ані шана, ані влада над іншими народами, ані розширення меж імперії, ані високі посади нічого не вартуватимуть для мене, якщо заради них мені доведеться відмовитися від тебе.
Найбільше я б прагнув, щоб ти була поруч зі мною, як у далекі часи нашого дитинства, й щоб, полягавши на самісінькій верхівці Теночтитлана, за яким я так сумую, ми знову споглядали зірки на небосхилі. Ті ж таки зорі, які зараз указують мені шлях через море, про яке я мріяв усе життя.
Мені сказали: хай буде з тобою Уїцилопочтлі, хай буде твоїм супроводом і помічником у битвах, якщо вони трапляться, і хай поширить твою владу до самісіньких меж світу. І хай я знайду нових рабів, щоб пожертвувати йому. Але я покладаюся геть не на бога війни, а на бога Кетцалькоатля, бога світла й життя, бога моїх предків і батька, Тепека.
Мені сказали, щоб я ніс у відкриті мною світи закон народу мешиків, поширюючи владу Уїцилопочтлі у завойованих землях, достоту як ми вчинили в Уастеці. Але ось який парадокс: половина моїх супутників у плаванні — це гарні уастеки, а інша половина — погані мешики. Кому віддасть перевагу тлатоані? Від відповіді на це запитання залежить, успішною чи провальною буде моя справа.
Я взяв із собою п’ятдесят книжечок з агавових волокон та телячої шкіри, ці матеріали краще за папір витримують капризи морської подорожі — на їхніх сторінках я збираюся занотовувати всі події, які трапляться під час нашого походу. Кохана моя Ішоє! — окрім записів про все, що побачать мої очі й що відчує моє серце, я маю намір накреслювати нові мапи, на яких зображатиму обриси всіх морів і земель, які побачу під час мандрівки. Про все це я щоночі розповідатиму тобі, достоту як у дитинстві, коли, злізши на верхівку Великої піраміди Уей-Теокаллі, ми уявляли, як влаштовано всесвіт, спостерігаючи за небом. Сподіваюся, саме цим зорям судилося привести мене у Новий Світ і доправити мене назад, до тебе.