— Мені здається, що це не зовсім справедливо, мила баронесо, — сказала Консуело. — Тепер я прекрасно розумію ваше небажання вийти заміж за графа Альберта, але чому ви перестали ставитися до нього зі співчуттям, цього я осягнути не можу.
— Бачите, мені важко спекатися переконання, що в його божевіллі є щось умисне. Безсумнівно, у нього дуже сильний характер, і я знаю тисячі випадків, коли йому вдавалось опанувати себе. Він може, якщо захоче, навіть віддалити настання нападу: я сама бачила, як він відмінно справлявся з ним, коли присутні не звертали на його стан особливої уваги. І навпаки, коли він бачить, що ми готові повірити йому, боїмося за нього, він начебто навмисно зловживає тією прихильністю, що ми до нього почуваємо, і намагається здивувати нас своїми витівками. Ось чому я сердита на нього й часто прошу його покровителя Вельзевула[122] раз назавжди увільнити нас від нього.
— Як жорстоко ви жартуєте над нещасною людиною, — сказала Консуело. — Його душевна хвороба здається мені скоріше дивовижною й поетичною, аніж відразливою.
— Воля ваша, мила Порпоріно! — вигукнула Амалія. — Захоплюйтеся скільки хочете цими чаклунськими фокусами, позаяк ви в них вірите. Я ж уподібнююся нашому капеланові, що доручає свою душу Богові й не намагається зрозуміти незрозуміле; я вдаюся до допомоги розуму і не силкуюся осягти те, що знайде коли-небудь природне пояснення, але поки ще нам незрозуміле. Одне безсумнівно в злощасній долі мого кузена: його розум остаточно перестав працювати, а уява так розпустила свої крила в його мозку, що череп так і дивися трісне. Що ж приховувати! Треба просто вжити те слово, яке мій бідолашний дядько Християн, стоячи на колінах перед імператрицею Марією-Терезією (вона ж не задовольнялася б недомовками й натяками), змушений був вимовити, обливаючись слізьми: «Альберт фон Рудольштадт — маніяк, або, якщо хочете, щоб звучало пристойніше, душевнохворий».
Консуело відповіла тільки глибоким зітханням. Амалія в цю хвилину справила на неї враження гидкої, безсердечної істоти. Але вона силкувалася все-таки виправдати її у своїх очах, уявляючи собі, що мала вистраждати ця дівчина за півтора року такого сумного життя, повного нескінченних тривог і хвилювань. Потім, повертаючись до власного горя, вона подумала: «Як жаль, що я не можу пояснити вчинків Андзолето божевіллям. Якби він втратив розум серед насолод і розчарувань свого дебюту, я, звичайно, не перестала б любити його; і якби його невірність і невдячність пояснювалися божевіллям, я, як і раніше, його обожнювала б і зараз же полетіла б йому на допомогу».
Минуло кілька днів, однак Альберт нічим не підтвердив запевнень своєї двоюрідної сестри щодо його розумового розладу. Але ось одного чудового дня, коли капелан, зовсім того не бажаючи, чимось роздосадував його, він раптом почав говорити щось недоладне й, немов помітивши це сам, вискочив із вітальні й замкнувся у своїй кімнаті. Усі думали, що він довго пробуде в себе, але через годину, блідий і стомлений, він повернувся до вітальні, став пересідати з одного стільця на інший, кілька разів зупинявся біля Консуело, очевидно, звертаючи на неї не більше уваги, ніж у попередні дні, і нарешті, забившись у глибоку амбразуру вікна, опустив голову на руки й залишився нерухомий.
Амалія в цей час саме збиралася приступити до свого уроку музики, і вона поспішала почати його, пошепки пояснюючи Консуело, що хоче в такий спосіб випровадити цю лиховісну фігуру, від якої віє могильним холодом і яка вбиває в ній усяку веселість.
— Мені здається, — відповіла Консуело, — нам краще піднятися у вашу кімнату. Для акомпанементу досить буде вашого спінета. Якщо граф Альберт дійсно не любить музики, навіщо ж нам збільшувати його страждання й тим самим страждання його рідних?
Останній довід переконав Амалію, і вони обидві піднялися в кімнату баронеси, залишивши двері відчиненими, оскільки там трохи пахло чадом. Амалія зібралася було, як завжди, вибрати ефектні арії, одначе Консуело, що почала вже виявляти суворість, змусила її взятися за прості, але серйозні мелодії духовних творів Палестріни. Молодій баронесі це не припало до смаку: позіхнувши, вона роздратовано заявила, що це варварська й снодійна музика.
122