Але в ту хвилину, коли вона востаннє боязко подивилася на уклінну фігуру, що стояла за десять кроків од неї, вона ясно побачила, як статуя розтиснула кам'яні руки і, важко зітхаючи, перехрестилася.
Консуело ледь не впала непритомна, але відірвати блукаючий погляд від страшної кам'яної фігури вона не могла. Тепер вона була ще більше переконана в тім, що це статуя, бо, не почувши, очевидно, крику жаху, що вирвався з її грудей, фігура знову склала долонями разом свої великі білі руки, немов зрікшись зовнішнього світу.
Розділ 34
Якби винахідлива й плодовита Анна Редкліф[125] була на місці простодушного й невмілого оповідача цієї досить правдивої історії, вона не упустила б нагоди поводити вас, мила читачко, по коридорах, гвинтових сходах, люках і похмурих підземеллях протягом щонайменше півдюжини прекрасних і захоплюючих томів, для того щоб тільки в сьомому викрити всі таємниці своєї майстерної споруди. Але читачка-вільнодумка, що її доводиться нам розважати, у наш час, мабуть, не поставилася б так добродушно до безневинного літературного виверту романіста. І позаяк обдурити її було б дуже важко, вже краще якомога швидше розкрити розгадку всіх наших загадок. Розкриємо навіть одразу цілих дві: Консуело, ледве встигнувши прийти до тями, впізнала в ожилій статуї, що стояла перед нею, старого графа Християна, який читав подумки ранкові молитви у своїй молитовні, а в тяжкому зітханні, що мимоволі вирвалося в нього, як це часто трапляється зі старими, вона впізнала те саме «диявольське» зітхання, яке почулось їй того вечора, коли вона співала гімн Богоматері-утішниці.
Трохи засоромившись свого переляку, Консуело, сповнена поваги, продовжувала стояти, мовби прикута до місця, побоюючись потривожити полум'яну молитву. Це було зворушливе й урочисте видовище — старий, розпростертий на кам'яних плитах, який од усього серця підносить на світанку Богові свої молитви, поринувши в екстаз, зрікшись реального світу. На шляхетному обличчі графа Християна не відбивалося ніяких болісних переживань. Свіжий вітерець, який вривавсь у двері, що їх Консуело залишила напіввідчиненими, розвівав сріблясте волосся, яке обрамляло півколом його потилицю; широке чоло старого, що зливалося з великою лисиною, блищало, немов старий пожовклий мармур. У старомодному білому вовняному халаті, що злегка нагадував чернечу рясу і спадав із його змарнілих плечей непорушними важкими складками, він дійсно нагадував надгробну статую. І коли він знову застиг у своїй молитовній позі, Консуело змушена була двічі подивитися на нього, щоб знову не піддатися первісній омані.
Ставши осторонь, звідки було краще видно, вона почала уважно спостерігати за ним, і ось серед замилування й розчулення мимоволі якось подумала: чи зможе ця молитва старого сприяти зціленню його нещасного сина, і взагалі чи були в цій душі, що настільки пасивно підкорялася догматам релігії й суворим вирокам долі, той запал, той розум, та запопадливість, які Альберт мав би знайти в душі свого батька? У сина теж була містично настроєна душа, він також вів набожне та споглядальне життя, але з усього того, що їй розповіла Амалія, і з того, що їй довелося бачити самій за кілька днів, проведених у замку, в Консуело склалося таке враження, начебто в Альберта ніколи не було ні порадника, ні керівника, ні друга — нікого, хто б міг направити його уяву, стримати палкість його відчувань і пом'якшити фанатичну суворість його чесноти. Вона зрозуміла, наскільки він почувався самотнім і навіть чужим у своїй родині, яка завзято суперечила йому або мовчазно жаліла, мов єретика чи божевільного. Вона й сама починала відчувати щось на зразок роздратування, бачачи цю нескінченну, незворушну молитву, яку було звернено до неба, аби доручити йому те, що давно мали б зробити люди: шукати втікача, знайти його, переконати й повернути додому. Але ж яким мав бути розпач і невимовне сум'яття цього доброго, щиросердого молодика, якщо він міг покинути своїх близьких, не усвідомлюючи того, що з ним діється, не думаючи про страшне занепокоєння й хвилювання, яких він завдає найдорожчим для нього істотам.
125