Прийняте всіма рішення ніколи йому не перечити й у хвилини жаху удавати спокійних здавалося прямому й тверезому розуму Консуело якоюсь злочинною недбалістю або грубою помилкою. Вона відчувала в цьому гордість і егоїзм людей обмежених, нетерпимих до чужих вірувань, людей, які вважають: шлях, що веде на небо, єдино той, який суворо накреслений рукою священика.
«Господи! — від усього серця молилася Консуело. — Невже піднесена душа Альберта, така полум'яна, така милосердна, не забруднена людськими пристрастями, невже у твоїх очах вона менш дорогоцінна, ніж душі терплячих, але бездіяльних людей, що терплять мирське зло і не обурюються тим, що справедливість та істина зневажені на землі? Чи можливо, щоб диявол володів цим юнаком, який у дитинстві віддавав усі свої іграшки, всі свої речі дітям бідняків, а досягши зрілості, хотів роздати все своє багатство, щоб полегшити людське горе? А вони, ці знатні панове, лагідні й добросерді, що оплакують марними слізьми людські нещастя й полегшують їх нікчемними подаяниями, чи не помиляються вони, уявляючи, начебто скоріше заслужать рай своїми молитвами й підкоренням імператорові та папі, ніж важливими справами й величезними жертвами? Ні, Альберт не безумець! Якийсь внутрішній голос говорить мені, що це найпрекрасніший зразок праведника й святого з усіх створених природою. І якщо тяжкі сни й дивні примари затьмарили ясність його розуму, якщо, нарешті, він душевнохворий, як вони думають, то його довели до цього тупе неприйняття його поглядів, відсутність розуміння й сердечна самотність. Я бачила комірчину, де колись був замкнений Тассо[126], якого визнали божевільним, і я подумала тоді, що, можливо, він був доведений до розпачу несправедливістю. Я не раз чула у вітальнях Венеції, як називали безумцями тих християнських мучеників, над зворушливою історією яких я в дитинстві проливала сльози, — їхні чудеса вважали там шарлатанством, а їхні одкровення — хворобливим маренням. Але за яким правом ці люди, цей набожний старий, ця боязка каноніса, що вірять у чудеса святих і в геніальність поетів, — за яким правом вони вимовляють над своїм чадом такий ганебний і відразливий вирок, застосовний тільки до убогих і злочинних? Божевільний! Але ж божевілля — це щось жахливе, відразливе, це покарання Боже за тяжкі злочини, — а тут людину вважають божевільною через те, що вона добра! Я гадала, що людина, яка знемагає під вагою незаслуженого нещастя, має право на повагу й співчуття. А що, якби я збожеволіла, якби того жахливого дня, коли я побачила Андзолето в обіймах іншої, я стала хулити Бога, невже і я втратила б тоді всяке право на поради, на підтримку, на духовну турботу про мене моїх братів-християн? Виходить, вони мене вигнали б і дозволили бродяжити по великих дорогах, думаючи: «Для неї немає порятунку, подамо їй милостиню й не розмовлятимемо з нею — вона занадто багато страждала й уже тепер не в змозі розуміти нас». Але ж саме так ставляться тут до нещасного графа Альберта! Його годують, одягають, за ним доглядають, — словом, йому кидають подачку у вигляді дріб'язкових турбот. Але з ним не розмовляють: мовчать, коли він запитує, опускають голови або відвертаються, коли він починає в чомусь переконувати. Коли ж він, відчуваючи весь жах самотності, прагне ще більшої самоти, йому надають можливість утікати кудись, самі ж тим часом моляться про його благополучне повернення, немов між ним і тими, кого він любить, — цілий океан. А тим часом усі припускають, що він десь неподалік. Мене просять співати, щоб розбудити його на той випадок, якщо він лежить у летаргічному сні за якою-небудь товстою стіною або в дуплі якого-небудь старого дерева поблизу. Як могли вони не проникнути в таємниці цього старовинного будинку, як могли, розшукуючи, не докопатися до самісіньких надр землі? О, якби я була на місці батька або тітки Альберта, я не залишила б каменя на камені, але знайшла б його! Жодне дерево в лісі не вціліло б, поки віддало б його мені».
126