Заглиблена у свої думки, Консуело тихенько вийшла з молитовні графа Християна і, сама не знаючи як, набрела на двері, що виходили назовні. Вона попрямувала в ліс; відшукуючи найбільш дикі, найбільш непрохідні стежки, блукала вона, ваблена романтичним, сповненим героїзму прагненням і сподіванням розшукати Альберта. У цьому сміливому бажанні не було ніяких негідних міркувань, ні тіні безрозсудної забаганки. Щоправда, Альберт заполонив її уяву, її мрії, але вона розшукувала в цих пустельних місцях не молодого красеня, захопленого нею, для того щоб зустрітися з ним наодинці, а нещасну шляхетну людину, яку хоча й не мріяла врятувати зовсім, але все-таки сподівалася трохи заспокоїти своєю ніжною турботою. Так само вона розшукувала б старого хворого пустельника, щоб доглядати за ним, або дитину, яка заблудилася, щоб повернути її матері. Вона сама була ще дитиною, але в ній уже прокинулося материнське почуття, в неї була наївна віра, полум'яне милосердя, захоплена хоробрість. Як Жанна д'Арк, що мріяла про звільнення своєї батьківщини і зважилася на подвиг, вона мріяла про це паломництво і розпочала його. Їй навіть на думку не спадало, що хто-небудь може осміяти або засудити її рішення. Вона не могла зрозуміти, як близька Альбертові по крові Амалія, що спочатку сподівалася здобути його любов, не додумалася до такого плану й не здійснила його.
Вона йшла швидко, ніякі перешкоди не зупиняли її. Тиша, що панувала в цих дрімучих лісах, тепер не навівала на неї смутку й не лякала. Бачачи на піску сліди вовків, вона анітрошки не боялася зустрічі з їхньою голодною зграєю. Їй здавалося, що її направляє Божий перст, який робить її невразливою. Дівчина, яка знала напам'ять Тассо (недарма наспівувала вона його ледве не щоночі на лагунах), уявляла, що йде під захистом талісмана, як колись ішов серед небезпек зачарованого лісу великодушний Убальдо в пошуках Рінальдо[127]. Легка, струнка, вона пробиралася серед скель і колючих чагарників; на чолі її сяяла таємна гордість, а на щоках виступив легкий рум'янець. Ніколи в героїчних ролях не була вона така прекрасна, а тим часом у цю хвилину вона так само не думала про сцену, як, граючи на ній, не думала про саму себе.
Поглинена своїми мріями й думками, вона зрідка зупинялася.
«А що, коли я раптом зустріну його, — запитувала вона себе, — що зможу я сказати йому, аби переконати його й заспокоїти? Я ж нічого не знаю про таємничі й високі матерії, що хвилюють його. Я бачу їх тільки крізь поетичну завісу, ледве підняту перед моїми очима, засліпленими новими баченнями. Адже мало запопадливості й любові до ближнього — треба володіти знанням і красномовством, аби знайти слова, достойні бути вислуханими людиною, що стоїть настільки вище за мене, безумцем, більш мудрим, аніж усі розсудливі люди, серед яких я жила. Але Господь надихне мене, коли настане ця хвилина, а тепер не варто придумувати, я ще більше заблукаю в нетрях свого неуцтва. Ах! Якби я прочитала стільки релігійних та історичних книг, як граф Християн і каноніса Вінцеслава! Якби я знала напам'ять усі церковні правила й молитви, — ось тоді я, можливо, і змогла б застосувати їх вдало при нагоді, але ж я ледве зрозуміла, а тому ледве завчила кілька місць із катехізису. Та й молитися ж бо я вмію, тільки коли співаю в церкві. Хоч як сильно діє на Альберта музика, але не зможу ж я переконати такого вченого богослова якою-небудь музичною фразою. Нічого! Мені здається, що в моєму серці, сповненому рішучості, більше сили, ніж у всіх учених догматах його рідних, дуже добрих і лагідних, але разом з тим таких нерішучих і холодних, як тумани та сніги їхньої краши».
Розділ 35
Після нескінченних поворотів і переходів звивистими та плутаними стежками лісу, розкиданого по гористій і нерівній місцевості, Консуело опинилася на пагорку, серед скель і руш, які навіть важко було відрізнити одне від одного, настільки немилосердно діяла тут колись рука людини, суперничаючи з руйнівною рукою часу. Лише гора уламків височіла тепер там, де колись ціле село було спалено за наказом «Грізного сліпця», знаменитого глави калекстинів[128] — Яна Жижки, нащадком якого вважав себе Альберт і від якого, може, він походив насправді. Однієї темної, лиховісної ночі цей грізний і невтомний полководець віддав наказ своєму війську взяти приступом фортецю Велетнів, що перебувала тоді в руках саксонців, прихильників імператора; він почув ремство солдатів, а один з них, що стояв неподалік, промовив: «Цей клятий сліпий вважає, що всі, як і він, можуть обійтися без світла!» Почувши це, Жижка звернувся до одного з чотирьох своїх найближчих прихильників (вони нерозлучно були з ним, правлячи його конем або візком і повідомляючи йому найточніші відомості про топографію місцевості й пересування ворога) і сказав, виявивши при цьому надзвичайну пам'ять і прозорливість, які заміняли йому зір:
127
128