Це була істота з великою круглою головою, що сиділа на потворному, худому й вигнутому, як у коника, тілі. На ній був якийсь дивний балахон, неохайний і навіть брудний, не характерний для жодної країни й для жодної епохи. Однак у цій фігурі — якщо не вважати її своєрідності й несподіванки появи — не було нічого страшного або ворожого. Покірлива, ласкава посмішка миготіла на товстих губах цієї дивної істоти, і якийсь дитячий вираз пом'якшував вираз божевілля, про яке свідчили каламутний, безтямний погляд і квапливі рухи. Консуело, опинившись наодинці з божевільним у такому місці, куди, звичайно, ніхто не прийшов би до неї на допомогу, не на жарт перелякалася, незважаючи на нескінченні поклони й добродушний сміх безумця. Вона вирішила, щоб не дражнити його, відповісти на його поклони й кивки, але відразу поспішно встала і, бліда, тремтячи від страху, пішла геть.
Божевільний не переслідував її й нічого не зробив, аби повернути її. Він тільки видерся на скелю Жаху й, стежачи очима за Консуело, яка віддалялася, продовжував помахувати їй шапкою, стрибаючи, роблячи всілякі рухи руками й ногами й увесь час бурмочучи якесь незрозуміле для дівчини чеське слово. Відійшовши від нього на деяку відстань і трохи розхрабрившись, Консуело оглянулася, щоб гарненько розгледіти його й розчути. Вона вже дорікала собі за те, що злякалася одного з тих нещасних, яких завжди так жаліла й за презирство й байдужість до яких так обурювалася на інших людей іще хвилину тому. «Це добродушний безумець, — вирішила вона, — можливо, навіть він збожеволів од любові. Тільки на цій клятій скелі, до якої ніхто не сміє наблизитися й де демони та примари більш людяні, аніж його ближні, бо вони не проганяють його й не отруюють його веселого настрою, — тільки тут він знайшов притулок від бездушності й презирства людського. Бідолахо із сивою бородою та згорбленою спиною, ти смієшся й пустуєш, як мале дитя. Певно, Господь охороняє й благословляє тебе у твоєму нещасті, позаяк він посилає тобі веселі думки, а не зробив тебе озлобленим людиноненависником, яким ти мав би право стати».
Божевільний, побачивши, що вона сповільнила крок, і немов зрозумівши її доброзичливий погляд, заговорив з нею надзвичайно швидко по-чеському. Голос у нього був навдивовижу приємний, мелодійний, що зовсім не відповідав його потворній зовнішності. Консуело, не зрозумівши його, подумала, що треба дати йому милостиню, і, вийнявши з кишені монету, поклала її на камінь, попередньо підвівши руку, щоб він бачив, куди вона її кладе. Але божевільний зареготав іще дужче й, потираючи руки, сказав їй поганою німецькою мовою:
— Дарма, дарма… Зденкові нічого не потрібно. Зденко щасливий, дуже щасливий! У Зденка є розрада, розрада, розрада…
Потім, ніби згадавши слово, яке давно шукав, він у радісному пориві закричав зовсім виразно, хоча й з дуже кепською вимовою:
— Consuelo, Consuelo, Consuelo de mi alma![130]
Вражена Консуело зупинилася й звернулася до нього теж по-іспанськи.
— Чому ти так називаєш мене? — крикнула вона. — Хто сказав тобі це ім'я? Чи розумієш ти мову, якою я говорю з тобою?
Дарма чекала Консуело відповіді на всі ці запитання, — божевільний тільки стрибав, потираючи руки, як людина, надзвичайно задоволена собою. Поки до неї долітали звуки його голосу, вона чула, як він повторював її ім'я на різні лади, зі сміхом і вигуками радості, немовби вчений птах, що, сміючись, вимовляє заучене слово, чергуючи його зі своїм природним щебетанням.
Всю дорогу назад Консуело губилася в здогадах.
«Хто міг видати таємницю мого інкогніто? — запитувала вона себе. — Перший стрічний дикун у цій пустелі називає мене моїм справжнім ім'ям! Може, цей божевільний бачив мене де-небудь раніше? Такі люди ведуть бродячий спосіб життя; він міг бути у Венеції й бачити мене там».
Але марно силкувалася вона воскресити в пам'яті обличчя всіх жебраків і бурлак, яких звикла постійно бачити на набережних і на площі Святого Марка, — обличчя божевільного зі скелі Жаху не було серед них.
Одначе, коли вона вже проходила по звідному мосту, їй спав на думку більш обґрунтований і більш цікавий здогад. Вона вирішила перевірити свої підозри й потай привітала себе з тим, що здійснена нею прогулянка виявилася не зовсім безрезультатною.
Розділ 36
Коли Консуело, сповнена радісної надії, знову опинилась у товаристві пригніченої й мовчазної родини, вона стала дорікати собі за те, що так суворо засуджувала потай бездушність цих глибоко засмучених людей. Граф Християн і каноніса майже нічого не їли за сніданком, капелан також не зважувався виявити свій апетит; Амалія, очевидно, була дуже не в гуморі. Коли встали з-за столу, старий граф підійшов до вікна, подивився на посилану піском доріжку, що вела від річкового заповідника, по якій міг повернутись Альберт, і, постоявши з хвилину, сумно похитав головою, ніби кажучи: «Ще один день, який погано почався й так само погано скінчиться».