— Може, все, про що ви говорите, й забавно, — мовила Консуело, — але я в цьому зовсім нічого не розумію!
— Це тому, що ви не цікавитесь історією, — заперечила Амалія, — і погано слухали те, що я вам розповідала про гуситів і протестантів. Скільки днів я надривала голос, аби науково пояснити вам таємниче поводження й безглузді релігійні обряди мого кузена! Хіба не говорила я вам, що великий розкол між гуситами й католицькою церквою стався через два види причастя? Базельський собор[131] ухвалив, що давати мирянам кров Христа під виглядом вина — осквернення святині (дивний умовивід!), позаяк той, що вкушає його тіло, вже одночасно п'є і його кров! Розумієте?
— Мені здається, що батьки собору самі гарненько не розуміли один одного, — сказала Консуело. — Аби бути логічними, вони мали б сказати, що причащання вином зайве, але чому це «осквернення святині», позаяк, вкушаючи хліб, п'ють і кров?
— Річ у тім, що гусити жадали крові, й батьки собору прекрасно усвідомлювали це. Вони також жадали крові цього народу, але висмоктувати її хотіли у вигляді золота. Римська церква завжди почувала голод і спрагу й завжди насичувалася життєвим соком народів, працею й потом бідняків. Бідняки повстали й повернули собі свою кров і піт у вигляді монастирських скарбів і єпископських митр. От уся суть розбрату, до якої, як я вам уже говорила, приєдналося прагнення національної незалежності й ненависть до чужоземців. Розбіжність із приводу причастя стала мовби прапором для боротьби. Рим і його священнослужителі у церквах використовували золоті чаші з коштовним камінням; гусити ж, наслідуючи бідність апостолів, користувалися дерев'яними чашами, протестуючи проти розкоші католицької церкви. Ось чому Альберт, який убив собі в голову стати гуситом, хоча тепер, по суті, все це втратило всякий зміст і всяке значення, і уявивши, що знає істинне вчення Яна Гуса краще, ніж знав його сам Ян Гус, придумує всякі види причастя, сам причащаючись на великих дорогах із усякими язичниками, жебраками та юродивими. Адже причащатися повсякчас і з усіма було манією гуситів.
— Усе це надзвичайно дивно, — відповіла Консуело, — і, по-моєму, поводження графа Альберта можна пояснити тільки екзальтованим патріотизмом, який доходить, зізнаюся, до несамовитості. Ідея, може, і глибока, але форми, яких він їй надає, здаються мені занадто дитячими для такої серйозної й освіченої людини. Хіба істинне причастя не полягає скоріше в тому, аби творити милостиню? Що значать пусті, віджилі обряди, напевно, навіть незрозумілі для тих, кого він змушує брати в них участь?
— Що стосується милостині, Альберт роздає її щедрою рукою, і, якщо дати йому тільки волю, від його багатства дуже скоро нічого не залишиться. И мені, по правді сказати, дуже хотілося б, аби воно розтануло в руках його жебраків.
— Чому ж?
— Та тому, що мій батько відмовився б тоді від думки збагатити мене, видавши заміж за цього біснуватого. Треба вам сказати, мила Порпоріно, — додала Амалія не без злого наміру, — що моя родина не відмовилася ще від цього милого плану.
Днями, коли в мозку мого кузена настало деяке просвітління, схоже на скороминущий промінь сонця серед чорних хмар, батько відновив наступ на мене з більшою наполегливістю, ніж я могла від нього очікувати. У нас відбулася досить велика сварка, після якої, мабуть, вирішено спробувати взяти мене нудним ув'язненням, подібно до того як фортецю беруть змором. Отже, якщо я ослабну, якщо знеможу й не витримаю натиску, мені доведеться вийти заміж за Альберта, і вийти проти його волі, проти своєї волі й усупереч бажанню третьої особи, яка робить вигляд, начебто все це їй байдуже.
— От-от, — відповіла Консуело, сміючись, — я очікувала цієї шпильки, і, звичайно, ви вдостоїли мене своєю ранковою бесідою лише для того, щоб ужити її. Я сприймаю її із задоволенням, тому що бачу в цій маленькій комедії, підказаній ревнощами, залишок вашої прихильності до графа Альберта, і притому більш палкої, ніж ви хочете визнати.
— Ніно! — рішуче скрикнула молода баронеса. — Якщо ви так думаєте, ви зовсім непроникливі, а якщо вам робить приємність це бачити, значить, ви мало мене любите. Правда, я свавільна, можливо, горда, але відверта. Я вже говорила вам, що перевага, надавана вам Альбертом, налаштовує мене, але зовсім не проти вас, а проти нього. Вона уражає моє самолюбство, але разом з тим подає мені надію на здійснення мого бажання. Мені б хотілось, аби через вас він зробив яку-небудь божевільну витівку, що розв'язала б мені руки й дала можливість, не щадячи його більше, виявити йому ту відразу, з якою я довго боролась, але яку зрештою відчула до нього вже без усякої домішки жалості або любові.
131