Увійшовши ввечері до своєї кімнати, вона побачила на спінеті старовинну книгу із золотим обрізом, прикрашену гербом, у якій зараз же впізнала ту, що минулої ночі з кабінету Альберта виніс Зденко. Вона розкрила її на тому місці, де була закладка, і їй впали в око перші слова покаянного псалма: «De profundis clamavi ad te»[138]. Ці латинські слова було підкреслено, очевидно, свіжим чорнилом, тому що риска відбилася й на наступній сторінці. Консуело перегорнула всю книгу, що виявилася старовинною, так званою Кралицькою Біблією[139], виданою 1579 року, і ніде не знайшла більше ніякої вказівки, ніякої оцінки на полях, ніякої записки. Але хіба цей крик, який вирвався з безодні, так би мовити, з надр землі, не був сам по собі досить багатозначний і красномовний? Чому ж між наполегливим, певним бажанням Альберта й недавнім поводженням Зденка існувала така суперечність?
Консуело зупинилася на своєму останньому припущенні: Альберт, хворий і пригнічений, лежить у підземеллі під Шрекенштейном, а Зденко у своїй божевільній любові до нього не випускає його звідти. Може, граф — жертва цього божевільного, який по-своєму обожнює його і тримає молодика в полоні, дозволяючи лише зрідка глянути на світ Божий і виконуючи його доручення до Консуело; а потім, із якогось незрозумілого капризу або страху, сам же чинить опір їхньому здійсненню. «Ну що ж? — сказала собі Консуело. — Нехай я зустріну справжню небезпеку — я піду туди; нехай дурням і егоїстам здасться це смішним і безрозсудним — я все-таки піду, ризикуючи навіть бути ображеною байдужістю того, хто мене прикликає. Але як можна ображатись, коли він і справді не менш божевільний, аніж Зденко? Пожалівши їх обох, я лише виконаю свій обов'язок. Я корюся гласу Бога, що надихає мене, і його десниці, що притягає мене з нездоланною силою».
Гарячкове збудження, в якому вона перебувала останніми днями, що змінилося після злощасної зустрічі зі Зденком страшним занепадом духу, знову охопило її. Вона знову відчула приплив сил, душевних і фізичних. Приховавши від Амалії й книгу, і свій збуджений стан, і свій план, весело побалакавши з нею й давши їй заснути, Консуело вирушила до «Джерела сліз», захопивши із собою потайний ліхтар, що його вона роздобула ще вранці.
Прождала вона досить довго й через холод була змушена кілька разів заходити до кабінету Альберта, щоб хоч трохи зігрітись. У цій кімнаті була маса книг, але вони не стояли, як належить, на полках шаф, а були абияк звалені на підлозі посеред кімнати, ніби хтось кинув їх туди з презирством і відразою. Консуело зважилася заглянути в них. Майже всі вони були латинські, і вона могла тільки здогадуватися, що вони трактують про релігійні дискусії й видані або схвалені римською церквою. Вона намагалася було розібрати заголовки цих книг, як раптом почула очікуване клекотання води в колодязі. Прикривши свій ліхтар, вона кинулася туди, сховалася за кам'яний закрайок колодязя й стала чекати Зденка. Цього разу він не затримався ні у квітнику, ні в кабінеті… Він пройшов через обидві кімнати й вийшов із апартаментів Альберта, як довідалася потім Консуело, щоб подивитися й послухати біля дверей молитовні, а також біля дверей спальні графа Християна, чи молиться старий у своєму горі, чи спокійно спить. Цю дбайливість він часто виявляв із власної ініціативи, навіть не дістаючи на те наказів Альберта, як ми це побачимо далі.
Консуело не стала роздумувати, що робити. Усе було вирішено заздалегідь. Більше вона вже не сподівалася ні на розум, ні на доброзичливість Зденка; вона хотіла добутися до того, кого вважала бранцем, самотнім, позбавленим нагляду й догляду. Безсумнівно, між замком і Шрекенштейном існував тільки один підземний хід. Нехай цей шлях важкий і небезпечний, але у всякому разі там можна пройти, позаяк Зденко по ньому подорожував щоночі. Звичайно, надто важливо було мати при собі світло, і Консуело запаслася свічками, шматком заліза, губкою та кременем, щоб у разі потреби мати можливість викресати вогонь. Розповідь, чута нею від каноніси про облогу, витриману колись у замку Тевтонським орденом, вселяла їй переконання, що вона зможе підземним ходом добутися до Шрекенштейну. За словами Вінцеслави, у цих лицарів був у самій їхній трапезній колодязь, який живиться водою із сусідніх гірських джерел. Коли їхнім шпигунам треба було вийти для спостереження за ворогом, вода з колодязя випускалась, і вони проходили підземним ходом у підвладне їм село. Консуело пам'ятала, що, за місцевими переказами, село, розташоване на пагорбі, прозваному із часу пожежі Шрекенштейном, було підпорядковане фортеці Велетнів і під час облоги підтримувало з нею таємні зносини. Отже, завзято розшукуючи потайний хід, вона мала для цього серйозні підстави й міркувала цілком тверезо.
138
«З безодні благав я тебе»
139