Перш ніж наважитися підійти до третіх дверей, Консуело обвела поглядом обитель пустельника, прагнучи по ній дістати уявлення про душевний стан її мешканця. Ніяких ознак ні божевілля, ні розпачу вона не знайшла. Тут панувала чистота й навіть своєрідний порядок. Плащ і запасна зміна одягу висіли на рогах зубра, — цю диковину Альберт вивіз із нетрів Литви, і вона замінювала йому вішалку. Його численні книги були акуратно розставлені на полицях із необроблених дощок, які трималися на майстерно підібраних товстих сучках. Стіл і два стільці були з того ж матеріалу й такої ж роботи. Гербарій, зошити старовинних нот, зовсім невідомих Консуело, зі слов'янськими заголовками й текстом, іще красномовніше говорили про мирні, прості й серйозні заняття анахорета. Залізна лампа, рідкісна за своєю стародавністю, висіла посередині зводу й освітлювала це меланхолійне святилище, де панувала вічна ніч.
Консуело звернула увагу ще на те, що тут не було зброї. Незважаючи на пристрасть багатих мешканців тутешніх лісів до полювання й до розкішного мисливського знаряддя, необхідного для цієї розваги, в Альберта не було ні рушниці, ні ножа, і його старий пес не був навчений «великій науці», що пояснювало презирство й жалість, з якими барон Фрідріх завжди дивився на Цинабра. В Альберта була відраза до крові, й хоча, очевидно, він менше за інших користувався життям, одначе почував до нього безмежну, якусь навіть релігійну повагу. Він був не в силах позбавити життя найнікчемніше створіння й не міг бачити, коли на його очах робили це інші. Цікавлячись усіма природничими науками, він займався тільки мінералогією й ботанікою. Ентомологія вже здавалася йому занадто жорстокою наукою, і він ніколи не зміг би заради допитливості пожертвувати життям комахи.
Консуело знала про ці особливості Альберта і згадала про них, побачивши знаряддя його безневинних занять.
«Ні, мені нема чого боятися такої лагідної, мирної істоти, — сказала вона собі. — Це келія святого, а не притулок божевільного». Але чим більше вона заспокоювалася щодо його душевного стану, тим більше почувала себе збентеженою та сконфуженою. Вона майже готова була жалкувати, що тут не безумець і не вмираючий. Думка, що зараз вона з'явиться перед звичайним здоровим чоловіком, робила її все більш і більш нерішучою.
Вона постояла так декілька хвилин у роздумі, не знаючи, яким чином сповістити про себе, як раптом до неї долинули звуки якогось дивного інструмента. Це скрипка Страдіваріуса[140] співала чудову мелодію — величну, смутну, що видобувалася вірною і майстерною рукою. Ніколи ще Консуело не чула ні такої досконалої скрипки, ні віртуоза настільки простого й зворушливого. Мелодія була їй незнайома, але, судячи з дивних, наївних форм, вона вирішила, що цей наспів, мабуть, давніший від усього того, що їй було відомо зі старовинної музики. Вона слухала із захватом, і тепер їй стало ясно, чому Альберт так добре зрозумів її після першої проспіваної нею фрази… У нього було щире розуміння справжньої, великої музики. Він міг не бути вченим музикантом, не знати всіх блискучих прийомів цього мистецтва, але в ньому була іскра Божа, дар проникнення, любов до прекрасного. Коли він скінчив, Консуело, зовсім заспокоєна, почуваючи до нього ще більшу симпатію, ніж раніше, вже зібралася було постукати у двері — останню перешкоду, як раптом ці двері повільно відчинилися й перед нею з'явився молодий граф із поглядом, спрямованим у землю, тримаючи в опущених руках скрипку й смичок. Він був страшенно блідий, а волосся й костюм його перебували в такому безладді, якого Консуело ніколи ще не бачила. Його глибока замисленість, пригніченість, розгубленість рухів — усе говорило якщо не про розлад розуму, то у всякому разі про ослаблення волі. Він здавався одним із тих безмовних, позбавлених пам'яті примар, які, за повір'ям слов'ян, заходять уночі до будинків і там машинально, без змісту й мети, інстинктивно роблять те, що робили раніше в житті, причому не впізнають і не бачать ні своїх друзів, ні своїх служників, а ті або тікають, або мовчки, похоловши від жаху та здивування, дивляться на них.