Те ж саме відчула й Консуело, бачачи, що граф Альберт не помічає її, хоча вона й стояла від нього всього за два кроки. Цинабр підвівся й почав лизати руку хазяїна. Альберт щось по-дружньому сказав йому чеською, а потім, слідуючи поглядом за собакою, що підійшов, лащачись, до Консуело, перевів очі на ноги дівчини, взуті в цю хвилину майже так само, як ноги Зденка, й почав уважно їх розглядати; не підводячи голови, він вимовив рідною мовою кілька слів, яких вона не зрозуміла, але вони були схожі на прохання й закінчувались її ім'ям.
Виявивши його в такому стані, Консуело відчула, що її боязкість остаточно зникла. Сповнена жалю, вона тепер бачила в ньому тільки хворого зі змученою душею, який, не впізнаючи, усе-таки кличе її; і сміливо, довірливо поклавши руку на руку молодика, вона вимовила по-іспанськи своїм чистим, проникливим голосом:
— Консуело тут.
Розділ 43
Не встигла Консуело вимовити своє ім'я, як граф Альберт підвів очі й, подивившись на неї, відразу змінився в лиці. Він упустив на підлогу свою дорогоцінну скрипку з такою байдужістю, немов ніколи в житті не грав на ній, і склав руки з виглядом глибокого розчулення й шанобливої скорботи.
— Бідолашна моя Вандо, нарешті я бачу тебе в цьому місці вигнання й муки! — вигукнув він, так важко зітхаючи, що здавалося, груди його готові були розірватися. — Моя дорога, дорога й нещасна сестро, нещаслива жертво, відомщена мною занадто пізно! Я не зумів захистити тебе. О, ти знаєш, що лиходій, який тебе знеславив, загинув у муках і що рука моя безжалісно почервонилася кров'ю його спільників. Я пустив кров рікою біля проклятої церкви[141]. У кривавих потоках змив я безчестя твоє, моє й нашого народу. Чого ж хочеш ти ще, неспокійна й мстива душе? Часи запопадливості й гніву минули, тепер настали дні каяття й спокути. Жадай од мене молитов, сліз, але не крові. Віднині я почуваю до неї відразу й не хочу більше проливати її… Ні, ні, жодної краплі крові! Ян Жижка буде наповнювати свою чашу тільки невичерпними слізьми й гіркими риданнями!
Говорячи це, Альберт, із блукаючим поглядом, у крайнім збудженні, швидко кружляв навколо Консуело, із жахом відступаючи назад щораз, як вона поривалася перервати його дивне заклинання.
Консуело не довелося довго роздумувати, щоб зрозуміти, якого напрямку набуло марення молодого графа.
Вона чула багато розповідей про Яна Жижку й знала, що в цього грізного фанатика була сестра-черниця, що сестра ця ще до початку Гуситської війни померла в монастирі від сорому й горя, збезчещена одним мерзенним ченцем, і що потім усе життя Жижки було довгою, великою помстою за цей злочин. Очевидно, у цю хвилину Альберт, що з якоїсь незрозумілої асоціації повернувся до своєї пануючої ідеї й уявив, що він Ян Жижка, звертався до неї, як до примари Ванди, своєї злощасної сестри.
Консуело вирішила не виводити його занадто різко з цієї омани.
— Альберте, — почала вона, — адже твоє ім'я вже не Ян і моє не Ванда; поглянь на мене гарненько й погодься, що я, як і ти, змінилася й лицем і характером. Я прийшла до тебе саме для того, аби нагадати те, що ти сам тільки-но сказав мені. Так, часи запопадливості й гніву минули. Правосуддя людське більш аніж вдоволене, і я з'явилася сповістити тобі про правосуддя Боже. Господь велить нам прощати й забувати. Ці згубні спогади, ця завзятість, із якою ти користуєшся даром, не доступним іншим людям, — із усіма подробицями переживати похмурі сцени своїх колишніх існувань, — ця завзятість, повторюю, ображає Бога, і він позбавляє тебе цього дару, тому що ти зловжив ним. Чи чуєш ти мене, Альберте, і чи розумієш ти мене тепер?
141