Розділ 45
Ці слова заспокоїли Консуело відносно сьогодення, але не розвіяли її побоювань щодо майбутнього. Фанатичне самозречення Альберта викликалося глибокою й нездоланною пристрастю — у цьому не можна було сумніватися, дивлячись на його обличчя й знаючи його серйозний характер. Консуело, збентежена й разом з тим розчулена, запитувала себе, чи зможе вона й далі присвячувати свої турботи чоловікові, закоханому в неї так відверто й так безмежно. Вона ніколи не дивилася легко на відносини такого ґатунку, а з Альбертом кожній жінці належало бути особливо обережною. Вона не сумнівалася ні в його чесності, ні в його обіцянках, але те, про що вона мріяла, — повернути йому спокій, — тепер здавалось їй зовсім несумісним із його полум'яною любов'ю, позаяк вона не могла відповідати на таку любов. Із зітханням простягла вона йому руку й, опустивши очі в землю, завмерла, поринувши в сумну замисленість.
— Альберте, — мовила вона нарешті, підводячи на нього погляд і читаючи в його очах болісне та тривожне очікування. — Ви не знаєте мене, якщо пропонуєте настільки невідповідну для мене роль. Тільки жінка, здатна зловживати цією роллю, могла б на неї погодитись. Я не кокетка, не горда, не вважаю себе марнолюбною, і в мені немає ні найменшої схильності панувати. Ваша любов була б для мене утішною, якби я могла розділити її; і якби я любила вас, то зараз же сказала б вам про це. Я знаю, що засмучую вас, іще раз повторюючи, що це не так, знаю, що говорити такі речі людині у вашому становищі — жорстоко, і вам варто було б позбавити мене необхідності вимовити ці слова, але так велить мені совість, хоч як це мені важко і хоч як це надриває моє серце. Пожалійте мене: я змушена засмутити, може, навіть образити вас у ту саму хвилину, коли я готова віддати життя, щоб повернути вам щастя та здоров'я.
— Я знаю це, шляхетна дівчино, — відповів Альберт зі смутною посмішкою. — Ти така добра, така великодушна, що здатна віддати життя за останнього з людей, але совість твоя — я знаю й це — ні для кого не піде на поступки. Не бійся ж скривдити мене, виявивши непохитність, якою я захоплююсь, і стоїчну холодність, яка поєднується в тебе із найзворушливішою жалістю. Засмутити мене ти не можеш, Консуело: адже я не помилявсь, я звик до наижорстокіших страждань, я знаю, що приречений в житті на найболісніші жертви. Не поводься ж зі мною, як із людиною слабкою, як із юнаком без серця й самолюбства, повторюючи те, що я вже знаю, — бо я знаю, що ти мене ніколи не полюбиш. Мені відоме все твоє життя, Консуело, хоч і не знаю ні твого імені, ні твоєї родини, ніяких подробиць твого земного існування. Я знаю лише історію твоєї душі, а решта не цікавить мене. Ти любила, ще любиш і завжди любитимеш істоту, про яку я нічого не знаю, не хочу знати й у якої я не буду тебе оспорювати, хіба тільки ти сама накажеш мені це. Але знай, Консуело, ніколи ти не будеш належати ні йому, ні мені, ні самій собі. Бог підготував тобі особливу долю. Довідатися й передбачати її обставини я не прагну, але знаю мету й кінець її. Раба й жертва своєї великої душі, ти не дістанеш у цьому житті іншої нагороди, крім свідомості своєї сили й відчуття своєї доброти; нещасна в очах оточення, ти, незважаючи ні на що, будеш найспокійнішою, найщасливішою з усіх людських істот, тому що завжди будеш найсправедливішою і кращою між ними. Тому що жалості достойні лише злі й підлі люди, дорога сестро; і поки людина буде несправедлива і сліпа, правильні будуть слова Христа: «Блаженні гнані, блаженні ті, що плачуть, і ті, що надриваються в праці».[142]
Сила й велич, що сяяли на високому й шляхетному чолі Альберта, справили на Консуело таке надзвичайне враження, що, забувши про свою роль гордої володарки й суворого друга, вона відчула себе під владою цього чоловіка, натхненого вірою й ентузіазмом. Ледь тримаючись на ногах од утоми та хвилювання, вона опустилася на коліна й, склавши руки, почала гаряче молитися вголос:
142