— Ну, так нехай Господь почує й прийме нашу взаємну обіцянку, — сказала Консуело в нестямі від радості. — Ми з вами, Альберте, ще прийдемо сюди помолитись у вашій церкві, і ви навчите мене молитись; адже ніхто не вчив мене цьому, а я горю бажанням пізнати Бога. Ви, друже мій, розкриєте мені небо, а я, коли треба, буду нагадувати вам про земні справи й людські обов'язки.
— Божественна сестро! — сказав Альберт, і очі його наповнилися радісними слізьми. — Повір, мені нема чого вчити тебе. Це ти маєш висповідати мене, узнати й переродити. Це ти навчиш мене всього, навіть молитви. О! Тепер мені не потрібна самотність, аби підноситися душею до Бога. Тепер мені не потрібно простиратися над кістками моїх предків, аби зрозуміти й осягнути безсмертя. Мені потрібно тільки подивитися на тебе, щоб моя ожила душа піднеслася до неба як милостивий гімн, як очисний фіміам.
Консуело повела його, сама відчинивши й зачинивши двері.
— Цинабре, сюди! — покликав Альберт свого вірного товариша, подаючи йому ліхтар, краще влаштований і більше пристосований для таких подорожей, аніж той, котрий захопила із собою Консуело. Розумна тварина з гордим і задоволеним виглядом взяла в зуби дужку ліхтаря й рушила в дорогу, зупиняючись, коли зупинявся її хазяш, то сповільнюючи, то прискорюючи крок, згідно з його кроками, дотримуючись середини дороги, щоб уберегти свою дорогоцінну ношу від ударів об скелі та кущі.
Консуело ледве йшла: вона почувалася зовсім розбитою, і якби не рука Альберта, який щохвилини підтримував і підхоплював її, вона б уже разів десять упала. Вони спустилися разом уздовж струмка, по його чарівному свіжому берегу.
— Це Зденко з такою любов'ю піклується про вбрання тутешніх таємничих гротів, — пояснив Альберт. — Він розчищає русло ріки, що заноситься гравієм і черепашками, доглядає за блідими квітами, що виростають на берегах, і оберігає їх від її часом занадто суворих ласк.
Консуело глянула крізь ущелину скелі на небо — там блищала зірка.
— Це Альдебаран[143], зірка циган, — проговорив Альберт. — Розвиднятися почне тільки через годину.
— Так, виходить, це моя зірка, — озвалася Консуело. — Адже я, дорогий графе, якщо не за народженням, то за становищем — щось на зразок циганки. Матір мою у Венеції інакше й не називали, хоча вона зі своїми іспанськими забобонами гаряче обурювалася цією образливою кличкою. А мене там знали й тепер знають під ім'ям Zingarella.
— Чому ти насправді не дитя цього гнаного племені! — вигукнув Альберт. — Я ще більше любив би тебе, якби це було можливо!
Консуело, яка навмисно заговорила про циган, уважаючи, що корисно нагадати графові фон Рудольштадту про розходження в їхньому походженні та становищі, раптом згадала розповіді Амалії про симпатії Альберта до жебраків і волоцюг, а згадавши, сама злякалася, що мимоволі піддалася несвідомому кокетству, і замовкла.
Але Альберт незабаром перервав мовчання.
— Те, що ви мені зараз сказали, — почав він, — розбудило в мені один спогад моєї юності. Він доволі незначний, але все-таки треба вам розповісти про це, хоча б уже тому, що від хвилини нашої зустрічі з вами він не раз, із якоюсь дивною наполегливістю, приходив мені в голову. Опирайтеся на мене міцніше, дорога сестро, поки я буду вам розповідати.
Мені було близько п'ятнадцяти років; якось увечері я повертався сам-один стежкою, яка, обігнувши Шрекенштейн, в'ється потім по пагорбах до замку. Раптом я помітив попереду себе худу високу жінку, по-жебрацьки одягнену, яка тягла на спині важку ношу, часто зупиняючись біля скель, аби присісти й відсапатися. Я підійшов до неї. Засмагла, висушена горем і нестатком, вона була все-таки гарна. Незважаючи на її лахміття, у ній відчувалася якась скорботна гордість: простягаючи мені руку, вона, здавалося, не прохала, а наказувала. Гаманець мій був порожній, і я запропонував їй піти зі мною до замку, де я міг надати їй допомогу грошима, запропонувати вечерю й нічліг.
«Добре, так мені це буде навіть приємніше, — сказала вона з іноземним акцентом, який я сприйняв за циганський. — Я зможу віддячити вам за гостинність, проспівавши вам пісні різних країн, де я побувала. Я рідко прошу милостиню й роблю це тільки в крайній нужді».
«Бідна жінка! — сказав я. — У вас важка ноша, а ваші бідолашні ноги, майже босі, всі зранені. Дайте мені вузол, я донесу його до будинку, вам буде легше йти».
«Ноша ця з кожним днем стає усе важча, — промовила жінка із сумною посмішкою, що відразу перетворила її на красуню. — Я ношу її вже кілька років, проробила з нею сотні миль і ніколи не скаржуся на це. Я ніколи нікому її не довіряю, але ви здаєтеся мені таким добрим юнаком, що вам я можу дозволити донести її до будинку».