— Друже, — ніжно сказала вона, — якби не ви, я була б мертва; ви відплатили за все, зроблене мною для вас; я почуваю зараз вашу втому більше, ніж ви самі, і мені здається, що на вашому місці я б не витримала.
— О моя маленька Zingarella! — із захватом вигукнув Альберт, цілуючи шарф, яким вона витирала його обличчя. — Ти не важча для мене, ніж того дня, коли я ніс тебе зі Шрекенштейну до цього ж замку.
— Замок, звідки ви, Альберте, не вийдете більше без мого дозволу; не забувайте своїх обітниць!
— А ти своїх! — відповів він, опускаючись перед нею на коліна.
Він закутав Консуело шарфом і провів її до своєї кімнати, звідки вона тихенько прослизнула до себе. Замок прокидався. На нижньому поверсі вже чувся сухий, різкий кашель каноніси — ознака, що вона вже не спить. Консуело пощастило: ніхто не бачив і не чув, як вона дісталася своєї кімнати. Тремтячою рукою зняла вона із себе розірваний і забруднений одяг і, замкнувши його в скриню, вийняла із замка ключ. У неї ще знайшлися сили сховати всі сліди своєї таємничої подорожі; але ледь поклала вона свою змучену голову на подушку, як її охопив важкий, пропасний сон, повний фантастичних видінь і кошмарів, і вона витяглася на постелі в полоні невблаганної гарячки.
Розділ 47
Тим часом каноніса Вінцеслава, присвятивши півгодини молитві, піднялася сходами, і, як завжди, перша думка її була про дорогого племінника. Вона попрямувала до дверей його кімнати й приклала вухо до замкової щілини, хоча менше ніж будь-коли сподівалася почути легкий шерех, що міг би свідчити про його повернення. Якими ж були її подив і радість, коли до неї донісся рівний подих сплячого! Перехрестившись, вона зважилася тихенько відчинити двері й навшпиньках увійти до кімнати. Альберт спокійно спав на своїй постелі, а Цинабр, згорнувшись клубком, — на сусідньому кріслі. Не розбудивши ні того, ні іншого, вона побігла до графа Християна, що, розпростершись у своїй каплиці, молився зі звичайною смиренністю про повернення йому сина на небесах або на землі.
— Братику, — тихо сказала Вінцеслава, опускаючись на коліна поруч із ним, — облиште ваші молитви й шукайте в серці своєму найпалкіші віддяки: Господь почув вас!
Більше їй нічого не треба було пояснювати. Старий, повернувшись до сестри й прочитавши в її маленьких світлих жвавих очах глибоку, співчутливу радість, підніс до вівтаря свої висохлі руки й згаслим голосом вигукнув:
— Боже! Ти повернув мені сина!
І обоє в єдиному релігійному пориві почали по черзі вимовляти напівголосно слова прекрасної молитви Симеона Богоприємця[144]: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико…»
Вирішено було не будити Альберта. Прикликали барона, капелана, всіх служників і благоговійно прослухали в домовій церкві замку вдячний молебень. Амалія щиро зраділа, довідавшись про повернення двоюрідного брата, але вирішила, що зовсім даремно заради благочестивого святкування цієї щасливої події її підняли о п'ятій годині ранку та змусили промучитися цілу довгу обідню, під час якої їй довелося стримати не один позіх.
— Чому ваша подруга, предобра Порпоріна, не прийшла подякувати Богу разом з нами? — запитав граф Християн племінницю, коли служба скінчилася.
— Я пробувала її розбудити, — відповіла Амалія, — кликала, термосила, вдавалася до всяких способів, але не змогла ні втлумачити їй що-небудь, ні змусити її розплющити очі. Якби вона не палала в жару й не була червона, як вогонь, я й справді подумала б, що вона мертва. Мабуть, вона дуже погано спала цю ніч, і зараз її морозить.
— Так, очевидно, вона хвора, ця достойна особа! — мовив граф. — Дорога сестро Вінцеславо, вам би годилося піти глянути на неї та зробити все, що вимагає її стан. Боже збав, щоб такий радісний день був затьмарений хворобою цієї шляхетної дівчини!
— Добре, братику, — відповіла каноніса, кидаючи запитливий погляд на капелана (останнім часом вона нічого не здійснювала стосовно Консуело, не порадившись із ним). — Але ви не турбуйтеся, Християне, нічого страшного немає, просто синьйора Ніна дуже нервова й, напевно, незабаром видужає… Але хіба не дивно, — звернулася вона до капелана, відвівши його вбік, — що ця дівчина з такою впевненістю передбачила повернення Альберта? Пане капелане, чи, бува, не помилилися ми з вами щодо неї? Може, вона й справді як свята і в неї бувають одкровення?
144