Розділ 48
Консуело, у страшному маренні, билася в руках двох найдужчих у будинку служниць, які ледь утримували її в постелі. Нещасній увижалися, як це буває іноді при мозковій гарячці, нечувані жахи, і вона прагнула втекти від страшних видінь, які переслідували її, а в жінках, які втримували її й намагалися заспокоїти, вона бачила розлючених ворогів, почвар, які жадають її загибелі. Розгублений капелан, який чекав, що вона з хвилини на хвилину помре, уражена недугою, вже читав над нею відхідну, а хвора приймала його за Зденка, що замуровував її під бурмотіння своїх таємничих наспівів. У тремтячій канонісі, яка намагалася своїми слабкими силами допомогти служницям утримати хвору, Консуело бачила примару то однієї, то іншої Ванди — то сестри Жижки, то матері Альберта. Їй увижалося, що обидві вони по черзі з'являються в пустельному гроті самітника й дорікають її в тому, що вона, вторгшись у їхні володіння, привласнила собі їхні права. Її вигуки, стогони, її марення, незрозуміле для навколишніх, були в прямому зв'язку з баченим і чутим нею минулої ночі, з усім тим, що так сильно схвилювало й уразило її. Консуело вчувалося ревіння потоку, і вона робила руками рухи, немов пливла, і струшувала своє розпущене чорне волосся, немовби скидаючи з нього уявлювану піну. Вона відчувала ввесь час присутність Зденка: то за нею він відкриває шлюзи, то спереду з люттю перепиняє їй шлях. Вона твердила ввесь час про камені й воду, що змусило капелана сказати, хитаючи головою: «Яке, одначе, тривале й важке сновидіння. Не знаю, справді, чому останнім часом вона так невідступно думала про цей колодязь? Напевно, це був початок хвороби: чуєте, вона ввесь час згадує про нього у своєму маренні».
У ту хвилину, коли Альберт не тямлячи себе ввірвався до її кімнати, Консуело, вибившись зовсім із сил, белькотала якісь невиразні слова, а потім раптом знову почала дико кричати. Уява її, не стримувана більше силою волі, змушувала дівчину знову зі страшним напруженням переживати відчуті нею жахи. Але щось схоже на якийсь зміст прослизало хвилинами в її маренні, і вона починала кликати Альберта таким звучним і дзвінким голосом, що, здавалося, самі стіни будинку мусили б здригнутися, потім крики ці переходили в ридання, які, здавалося, загрожували задушити її, хоча її очі з блукаючим поглядом були сухі й блищали застрашливим блиском.
— Я тут! Я тут! — закричав Альберт, кидаючись до її постелі.
Консуело почула його і, уявивши, що Альберт біжить попереду, зі стрімкістю й силою, яких надає гарячка навіть найслабкішим організмам, вирвалася з рук, які її тримали, і, розпатлана, боса, в одній тонкій, зім'ятій білій нічній сорочці, що робила її схожою на примару, вискочила на середину кімнати. У ту хвилину, коли її збиралися знову схопити, вона зі спритністю дикої кішки перестрибнула через спінет, який стояв перед нею, метнулася до вікна, сприйнявши його за отвір фатального колодязя, стала однією ногою на підвіконня, простягла руки й, знову викрикнувши в бурхливу, лиховісну ніч ім'я Альберта, викинулася б із вікна, якби Альберт, іще швидший і сильніший, аніж вона, не вхопив її на руки й не переніс назад на ліжко. Вона його не впізнала, але зовсім не пручалася й перестала кричати. Альберт, не жаліючи найніжніших слів, почав по-іспанськи гаряче вмовляти її. Вона слухала його, спрямувавши погляд в одну точку, не бачачи й не відповідаючи йому; раптом вона підвелася, опустилася на своєму ліжку на коліна й заспівала строфу з «Те Deum»[145] Генделя, якого нещодавно почала з захватом вивчати. Ніколи ще голос її не звучав із такою силою, з таким почуттям, ніколи не була вона така гарна, як у цю хвилину екстазу: волосся її розпустилось, яскравий пропасний рум'янець горів на щоках, а очі, здавалося, читали щось у небесах, які розверзлися тільки для неї. Каноніса була до того розчулена, що вся в сльозах упала на коліна біля ліжка, а капелан, незважаючи на свою недоброзичливість, схилив голову, охоплений релігійним почуттям. Закінчивши строфу, Консуело глибоко зітхнула, і божественна радість осяяла її лице.
— Я врятована! — крикнула вона, падаючи горілиць, бліда і холодна як мармур; очі її, хоча й розплющені, немов потухли, губи посиніли, руки оклякли.
На хвилину запанувало мовчання, навіть якесь заціпеніння. Амалія, що не зважувалась увійти й спостерігала цю страшну сцену, стоячи біля порога, від жаху зомліла. Каноніса та обидві жінки кинулися до неї на допомогу. Консуело, мертвотно бліда, спочивала на руках в Альберта, що, припавши головою до грудей умираючої, здавався таким же мерцем, як і вона. Каноніса, розпорядившись укласти Амалію в ліжко, знову з'явилася на порозі кімнати.