— Ні, завдяки милосердю Всемогутнього Отця душ, він бере їх назад до себе і, відновивши своєю любов'ю, потім повертає до діяльного життя! — здіймаючи руки до неба, вигукнув Рудольштадт. — Ні, ні, у мені не зберігся інстинкт насильства й жорстокості! Досить із мене й того, що я був приречений пройти вогнем і мечем через ті варварські часи, які ми нашою фанатичною й зухвалою мовою називаємо «епохою запопадливості й люті». Але ви недосвідчені в історії, боже дитя, ви не розумієте минулого; і долі народів, у яких вам завжди, мабуть, випадала місія миру, роль ангела-утішника, загадкові для вас. А вам треба ознайомитись із цими жахаючими істинами, щоб мати уявлення про те, що часом велить праведний Бог нещасним людям.
— Говоріть же, Альберте! Поясніть мені, що могло бути такого важливого і священного в марних суперечках про причащання, щоб народи почали вбивати один одного в ім'я божественної євхаристії?[162]
— Ви маєте рацію, називаючи її божественною, — відповів Альберт, сідаючи біля джерела поруч із Консуело. — Це подоба рівності, це ташство, встановлене істотою найвищою серед людей з метою ввічнити принцип братерства, гідно того, щоб ви, рівна наймогутнішим і найшляхетнішим представникам людства, назвали його божественним! А тим часом існують іще марнолюбні безумці, які вважають вас нижчими за себе, уважають кров вашу менш дорогоцінною, ніж кров земних королів і князів! Що подумали б ви про мене, Консуело, якби я, тому тільки, що веду свій рід од цих королів і князів, уявив себе вищим за вас?
— Я пробачила б вам цей забобон, священний для всієї вашої касти; повставати проти нього мені ніколи не спадало на думку, і я щаслива, що народилася вільною і рівною маленьким людям, яких я люблю набагато більше, ніж великих світу цього.
— Можливо, Консуело, ви пробачили б мені, але ви б мене не поважали. Залишаючись тут віч-на-віч зі мною, людиною, що обожнює вас, ви не почувалися б так спокійно, як тепер, коли ви впевнені, що для мене ви так само священні, як коли б вас за правом народження було проголошено імператрицею Німеччини. О, дозвольте мені думати, що божественну жалість, яка змусила вас тоді, першого разу, прийти сюди, ви відчули тільки тому, що знали мій характер і мої принципи! Отже, дорога сестро, визнайте ж у своєму серці (я звертаюся до нього, не бажаючи стомлювати ваш мозок філософськими міркуваннями), що рівність священна, що це воля Отця людей і що обов'язок людей — прагнути встановити цю рівність. Коли народи були гаряче прихильні обрядовості своєї релігії, для них у причащанні полягала вся рівність, якою тільки дозволяли користуватися закони, встановлені суспільством. Бідні та слабкі знаходили в ньому розраду: воно допомагало їм переносити тяготи життя, даючи надію, що згодом їхнім нащадкам буде краще; чехи завжди хотіли дотримуватись обряду євхаристії в тому вигляді, в якому його проповідували й виконували апостоли. То було воістину давнє братнє єднання, трапеза рівності, відображення царства Божого, що мало б здійснитися на землі. Одного чудового дня римська церква, яка підкорила народи й царів своїй деспотичній і честолюбній владі, побажала відокремити християнина від священика, народ від духівництва. Вона віддала чашу в руки своїх служителів, аби ті сховали божество в таємничих ковчегах; і от ці священнослужителі шляхом своїх безглуздих тлумачень перетворили причащання на якийсь язичницький культ, у якому миряни могли брати участь не інакше, як за їх, священнослужителів, бажанням. Вони захопили ключі від совісті людської, зробивши сповідь таємницею; і свята чаша, та славна чаша, до якої бідняк ішов угамовувати й обновляти свою душу, зникла в оздобленій золотом скриньці з кедрового дерева, звідки євхаристію діставали тільки для того, щоб наблизити її до вуст священика. Він один став гідний вкушати від крові й сліз Христа. Смиренний віруючий мусив був, ставши на коліна, лизати його руку, аби вкусити хліб ангелів. Тепер ви розумієте, чому народ закричав в один голос: «Чашу, поверніть нам чашу! Чашу для простого народу, чашу для дітей, жінок, грішників і божевільних! Чашу для всіх злиденних, усіх убогих і тілом і душею!» Такий був крик обурення, що об'єднав в одне ціле всю Чехію. Інше вам відомо, Консуело. Ви вже знаєте, що до цієї первісної ідеї, що відбивала в релігійному символі всю радість, усі благородні шукання гордого й великодушного народу, приєднались, як наслідок переслідувань і страшної боротьби із сусідніми народами, ще ідеї волі батьківщини й національної честі. Завоювання чаші спричинило інші благородні здобутки і створило нове суспільство. Якщо ж історія, написана неосвіченими або скептично настроєними людьми, розповість вам, начебто тільки спрага крові й жадібність до золота розпалили ці нещасливі війни, не вірте: це неправда перед Богом і людьми! Щоправда, особиста злість і честолюбство плямували часом подвиги наших предків, але то був усе той же споконвічний дух властолюбства й жадібності, що постійно гриз багатих і знатних. Вони, і тільки вони, ганьбили святу справу й десятки разів зраджували її. Народ — грубий, але щирий, фанатичний, але натхненний — об'єднався в секти, поетичні назви яких вам відомі: таборити, оребити[163], сироти, союзні брати. Цей народ — мученик своєї віри — втікав у гори, де дотримувався з усією суворістю закону поділу й цілковитої рівності, вірив у вічне життя душ, яке втілюються в мешканцях земного світу, чекав пришестя й торжества Христа, воскресіння Яна Гуса, Яна Жижки, Прокопа Голого[164] й усіх непереможних вождів, що проповідували волю й служили їй. Таке вірування не здається мені вимислом, Консуело. Наша роль на землі не така коротка, як заведено думати, і обов'язки наші не кінчаються зі смертю. Що ж стосується бажання капелана, а можливо, і моїх добрих, але слабких рідних приписувати мені вузьке й дитяче захоплення гуситським культом, то, хоч я дійсно в дні свого хворобливого збудження буцімто змішував символ із принципом і образ з ідеєю, не зневажайте мене занадто за це, Консуело. У глибині душі я ніколи не думав воскрешати ці забуті обряди, що не мають сенсу в наші дні. Інші образи й інші символи знадобились би для нинішніх освічених людей, якби тільки вони погодилися розкрити очі та якби ярмо рабства не перешкоджало народам шукати релігію волі. Занадто суворо та брехливо перетлумачувалися мої симпатії, смаки та звички. Втомившись од марних і суєтних ідей людей нашого століття, я відчув потребу зміцнити своє співчутливе серце спілкуванням із людьми простодушними або нещасними. Мені подобалося розмовляти з усіма цими бурлаками, юродивими, з усіма знедоленими, позбавленими земних благ і любові своїх ближніх; я відкривав іноді в наївному розумуванні тих, кого називають божевільними, скороминущі, але разючі проблиски божественної думки. Мені доводилося також, вислуховуючи зізнання так званих «знедолених» і злочинців, які розповідали про своє каяття й докори сумління, натрапляти на глибокі, хоча й не завжди чисті сліди їхньої справедливості й невинуватості. І от, бачачи мене сидячим за столом у невігласа або в головах розбійника, добрі люди зробили висновок, що я єретик і навіть чаклун! Що я можу відповісти на такі обвинувачення? Коли ж я, вражений читанням історії своєї батьківщини й міркуваннями над нею, не стримуючись говорив речі, схожі на марення (може, вони й були маренням), мене стали боятися, приймаючи за безумця, одержимого дияволом… Диявол! А чи знаєте ви, Консуело, що це таке? Розповісти вам про цю таємничу алегорію, створену священнослужителями всіх релігій?
163
164