— Так, друже мій, — сказала Консуело, заспокоєна й майже переконана, забувши свою руку в руці Альберта. — Поясніть мені, що таке сатана. Сказати правду, хоча я не переставала вірити в Бога й ніколи відкрито не повставала проти того, чого мене вчили про диявола, я все-таки ніколи не вірила в нього. Якби він дійсно існував, то Бог закував би його в кайдани так далеко від себе й від нас, що ми нічого й не дізналися б про нього.
— Якби він існував, — вів далі Альберт, — то міг би бути лише страхітливим витвором того Бога, існування якого найнечестивіші софісти воліли вже краще заперечувати, аби тільки не бути змушеними визнавати його за тип та ідеал усілякої досконалості, пізнання й любові. Як могла досконалість породити зло, знання — неправду, любов — ненависть і розбещеність? Цю казку треба віднести до пори дитинства роду людського, коли нещастя й страждання у світі фізичному змусили боягузливих дітей землі думати, начебто є два боги, два вищих і творящих духи: один — джерело всіх благ, а інший — всіх зол; два начала, майже однакові, бо царство Ебліса[165] мало існувати незліченний ряд століть і впасти лише після жахаючих боїв у сферах Емпірею. Але чому ж після проповіді Христа й чистого євангельського світла духівництво насмілилося воскресити й утвердити в умах народів це грубе вірування їхніх пращурів? Тому що, внаслідок незадовільного або неправильного тлумачення апостольського вчення, поняття про добро і зло залишалося неясним і незавершеним для людського розуму. Було введено й освячено принцип повного поділу прав і призначення духу та плоті, прерогативу духовної та світської влади. Християнський аскетизм підносив душу й таврував ганьбою тіло. Позаяк мало-помалу фанатизм довів до краю цей осуд тілесного життя, а в суспільстві, незважаючи на вчення Христа, вцілів стародавній порядок поділу на касти, невелика група людей продовжувала жити й панувати за допомогою розуму, в той час як величезна більшість животіла в мороці марновірства. Освічені й могутні касти, особливо духівництво, стали тоді душею суспільства, народ же залишався тільки його тілом. Хто ж був щирим заступником розумних істот? Бог. А нерозумних? Диявол. Тому що Бог давав життя душі й забороняв життя чуттєве, до якого сатана постійно штовхає людей слабких і грубих. Одна з таємничих і дивних сект[166] почала мріяти, як і багато інших, відновити право плоті й возз'єднати в одному загальному божественному началі ці два довільно поділені начала. Секта ця спробувала затвердити любов, рівність і спільність майна, як основу людського щастя. Це була справедлива та свята ідея. Щоправда, при цьому бували крайнощі й зловживання. Секта ця прагнула вивести із приниження так зване зле начало і, навпаки, зробити з нього служителя й рушійну силу добра. Таким чином, ці філософи відпустили сатані його гріхи, і його було поновлено у сонмі небесних духів. Поетичними тлумаченнями вони постаралися перетворити архангела Михаїла та його воїнство на гнобителів і узурпаторів слави й могутності, засуджуючи в їхній особі первосвящеників і князів церкви, що відтіснили до вимислів про пекло релігію рівності й основи щастя людського роду. Отже, похмурий і скорботний Люцифер вийшов із безодні, де він, скований, подібно до божественного Прометея, стогнав стільки століть. Його визволителі все-таки не наважувалися відкрито звертатися до нього, але за допомогою таємничих і загадкових формул виразили ідею його апофеозу й майбутнього царювання над людством, яке було занадто довго розвінчуване, принижуване й обмовлюване, як і він сам. Боюся, одначе, що я втомив вас своїми поясненнями. Пробачте мене, дорога Консуело. Але вам зобразили мене антихристом і шанувальником диявола, і мені хотілось виправдатися перед вами й довести, що я менш марновірний, аніж ті, хто мене обвинувачує.
166