— Ви анітрохи не втомили мене, — відповіла, лагідно всміхаючись, Консуело, — і я дуже рада дізнатися, що не вступила в союз із ворогом роду людського, вдавшись одного разу вночі до привітання лолардів.
— Ви, виявляється, дуже інформовані щодо цього, — зауважив Альберт і знову заходився пояснювати їй піднесений зміст тих великих істин, називаних єретичними, які були поховані під несумлінними обвинуваченнями й вироками софістів католицизму. Усе більше й більше надихаючись, він розповів їй про свої дослідження, міркування, похмурі фантазії, що довели його самого до аскетизму й марновірства в часи, які здавалися йому значно віддаленішими, ніж вони були насправді. Намагаючись зробити свою сповідь якомога більш зрозумілою і простою, він досяг дивовижної ясності викладу, говорив про себе з такою щирістю, з такою безпристрасністю, буцім ішлося про іншу людину, і торкався слабкостей і хворобливих явищ свого розуму так, начебто давно вилікувався від цих небезпечних нападів. Він висловлював свої думки з такою розважливістю, що, відкинувши питання про час, який, очевидно, був утрачений для нього (він каявся, наприклад, у тому, що колись уявляв себе Яном Жижкою, Вратиславом[167], Подебрадом та іншими героями минувшини, зовсім забуваючи, що за півгодини перед тим упадав у таку ж оману), Консуело не могла не бачити в ньому людини видатної та освіченої; ніхто з тих, із ким їй доводилося зустрічатись дотепер, не висловлював більш великодушних, а отже, і більш справедливих поглядів.
Мало-помалу увага й інтерес, що блискали в очах молодої дівчини, її кмітливість, подиву гідна здатність засвоювати абстрактні ідеї так надихнули Рудольштадта, що мова його зазвучала ще переконливіше, ще яскравіше. Консуело, після кількох запитань і заперечень, на які він зумів удало відповісти, вже не думала про задоволення своєї природної допитливості, а тільки перебувала в якомусь захопленому здивуванні, що вселяв їй Альберт. Вона забула всі тривоги, пережиті за цей день: і Андзолето, і Зденка, і кістки мерців, що лежали перед її очима. Якісь чари заволоділи нею: мальовниче місце, де вона перебувала, ці кипариси, страшні скелі й похмурий вівтар здались їй при тремтячому світлі смолоскипів якоюсь подобою чарівного Елізіуму[168], де блукали священні й величні видіння. Хоча вона й не спала, але її розум, підданий напруженню, занадто сильному для її поетичної натури, був ніби приспаний. Уже не слухаючи того, що говорив Альберт, вона поринула в солодкий екстаз, зворушуючись при думці про сатану, якого він щойно зобразив як велику, невизнану ідею, а її артистична уява намалювала його у вигляді красивого, стражденного, блідого образу, рідного брата Христа, що схилився над нею, дочкою народу, знедоленою дитиною світової родини. Раптом вона помітила, що Альберта вже немає коло неї, що він більше не тримає її руки, перестав говорити, а стоїть за два кроки біля вівтаря й грає на свош скрипці мелодію, що одного разу так вразила й зачарувала її.
167
168