— О Боже, це правда, у мене не вистачило віри, я злякався. Але я знаю, що значить клятва Зденка. Він, усупереч моїй волі, заприсягся жити лише для мене й свято виконував цю обітницю протягом усього життя. Коли він заприсягся знищити вас, мені навіть на думку не спало, що можна стримати його від виконання його наміру. От чому я зважився скривдити, вигнати, знищити його самого.
— Знищити/ О Боже! Альберте, що значить це слово у ваших вустах? Де Зденко?
— Ви запитуєте мене, як Бог запитав Каїна: «Що зробив ти зі своїм братом?»
— О Господи! Але ви не вбили його, Альберте!
Вигукнувши ці страшні слова, Консуело міцно стисла руку Альберта, дивлячись на нього зі страхом, змішаним із болісним жалем. Але вона зараз же відсахнулася — так жахнув її холодний, гордий вираз цього блідого обличчя, де, здавалося, застигла мука.
— Я не вбив його, — нарешті вимовив він, — але відняв у нього життя — це безсумнівно. Невже ви насмілитеся поставити мені це в провину, ви, заради якої я, мабуть, убив би в такий же спосіб власного батька? Ви, заради якої я не побоявся б ніяких докорів сумління, не побоявся б розірвати найдорожчі узи, розбити найсвятіше? Якщо я віддав перевагу каяттю та жалю, які мене гризуть, над страхом побачити вас зарізаною безумцем, то невже у вашім серці не знайдеться хоч трохи співчуття, щоб не нагадувати мені постійно про моє горе й не дорікати мені за найбільшу жертву, яку я тільки був у змозі вам принести?
Ах, виходить, і у вас бувають хвилини жорстокості! Видно, жорстокість — доля всього роду людського!
У цьому докорі — першому, який Альберт насмілився їй зробити, — було стільки величі, що Консуело перейнялася страхами та ясніше, ніж будь-коли раніше, відчула, що він уселяє їй жах. Щось на зразок почуття ураженого самолюбства — почуття, мабуть, дрібного, але невіддільного від серця жінки, заступило місце тієї солодкої гордості, яку вона мимоволі відчула, слухаючи розповідь Альберта про його жагуче поклоніння їй. Вона відчула себе приниженою й, звичайно, незбагненою: адже вона прагнула довідатися про його таємницю єдино тому, що мала намір або, у всякому разі, бажала відповісти на його любов, — якби він зняв із себе цю страшну підозру. І в той же час вона бачила, що Альберт у душі обвинувачує її: певно, він уважав, що коли він і вбив Зденка, то єдина істота, що не має права виголосити над ним вирок, — це та, заради чийого життя було принесено в жертву інше життя, та ще життя, безмежно для нього дорогого.
Консуело не змогла нічого відповісти; вона спробувала було заговорити про інше, але сльози заважали їй. Побачивши, що вона плаче, Альберт, сповнений каяттям, став благати в неї прощення, але вона попрохала його ніколи не торкатися цього питання, настільки небезпечного для його душевної рівноваги, і додала з якоюсь гіркою зневірою, що сама ніколи не вимовить більше ім'я, що викликає в них обох таке жахливе душевне хвилювання. Під час решти шляху обоє почували напруженість і тугу. Кілька разів поривалися вони заговорити, але із цього нічого не виходило. Консуело не усвідомлювала того, що вона говорить, не чула й того, що говорив їй Альберт. Однак він здавався спокійним, немов Авраам чи Брут після жертви, принесеної на вимогу суворої долі[171]. Цей смутний, але непорушний спокій при такому тягарі на душі здавався залишком божевілля, і Консуело могла виправдати свого друга, тільки згадавши, що він усе-таки божевільний. Якби, щоб урятувати її життя, він убив свого супротивника у відкритому бою, вона побачила б у цьому тільки зайвий привід для вдячності й, може, навіть захопилася б його силою й хоробрістю. Але це таємниче вбивство, зроблене, мабуть, у пітьмі підземелля, ця могила, викопана в молитовні, це суворе мовчання після злочину, цей стоїчний фанатизм, — адже він одважився привести її в печеру й насолоджуватися там музикою, — все це в очах Консуело було страхітливим, і вона почувала, що любов цього чоловіка не знаходить дороги до її серця.
«Коли ж міг він учинити це вбивство? — запитувала вона себе. — Протягом останніх трьох місяців я жодного разу не бачила, щоб лице його захмарилось, і ніщо не давало мені приводу запідозрити, що в нього нечиста совість. Невже був день, коли він міг мою протягнену руку потиснути рукою, на якій були краплі крові? Який жах! Дійсно, він зроблений із каменю, з льоду, і любов його до мене якась звіряча. А я так жадала бути безмежно коханою! Так сумувала, що мене недостатньо люблять! Так ось яку любов приберігало для мене небо на розраду!»
171