— Але не занадто пізно, — заперечив Андзолето. — Зробіть милість, благочестивий отче, — звернувся він до капелана, штовхнувши його під лікоть так, що той пролив на свої брижі половину вина, яке підносив до рота. — Лийте сміливіше це славне винце, воно настільки ж корисне для душі й тіла, як вино святої обідні!
— Ваша ясновельможносте, — звернувся він до старого графа, простягаючи келих, — у вас ліворуч, біля самого серця, стоїть у запасі флакончик із жовтого кришталю, що горить, як сонце. Упевнений, що варто мені випити лише краплю цього нектару, і я перетворюся на напівбога.
— Бережіться, дитя моє, — мовив граф, поклавши худу руку в перснях на грановане горлечко графина, — старече вино часом сковує вуста молодим.
— Від злості ти стала гарна, як бісеня, — зауважив Андзолето своїй сусідці чистою італійською мовою, щоб усі його зрозуміли. — Ти нагадуєш мені Дияволицю з опери Ґалуппі, яку ти так чудово зіграла торік у Венеції. Послухайте, ваша ясновельможносте, — звертаючись до графа, сказав він, — довго ви маєте намір тримати у вашій визолоченій, оббитій шовком клітці мою сестрицю? Попереджаю вас: вона пташка співоча, а птаха, якій не дають співати, незабаром втрачає оперення. Я розумію, що вона щаслива тут, але високоповажна публіка, яку вона звела з розуму, наполегливо вимагає її повернення. Що стосується мене, то дайте мені ваше ім'я, ваш замок, усе вино вашого підвалу з вашим найповажнішим капеланом на додачу, я нізащо не погоджуся розстатися з моїми театральними лампами, моїми котурнами, моїми руладами.
— Ви, значить, також актор? — сухо, з холодним презирством запитала каноніса.
— Актор, блазень, до ваших послуг, illustrissima[172], — нітрохи не бентежачись, відповідав Андзолето.
— І в нього є талант? — запитав у Консуело старий граф Християн із властивим йому м'яким, добродушним спокоєм.
— Ніякого, — мовила Консуело, з жалем дивлячись на свого супротивника.
— Якщо це так, то ти себе ж ганьбиш, — сказав Андзолето, — адже я твій учень. Одначе, сподіваюся, — вів далі він по-венеціанськи, — у мене вистачить таланту, щоб змішати твої карти.
— Ви тільки собі цим зашкодите, — заперечила Консуело тією ж говіркою, — погані наміри забруднюють серце, а ваше серце втратить при цьому значно більше, ніж ви змусите втратити мене в серцях інших.
— Дуже радий бачити, що ти приймаєш мій виклик. Починай же, прекрасна войовнице! Хоч як опускаєте ви своє забрало, а я бачу в блиску ваших очей досаду й страх.
— На жаль! Ви можете прочитати в них тільки глибоку прикрість. Я думала, що зможу забути, які ви гідні презирства, а ви намагаєтеся мені це нагадати.
— Презирство й любов часто чудово вживаються.
— У низьких душах.
— У душах найбільш гордих; так було й буде завжди.
У таких пікіровках минув весь обід. Коли перейшли до вітальні, каноніса, що, очевидно, вирішила потішитися нахабністю Андзолето, попросила його що-небудь проспівати. Він не змусив себе просити і, з силою вдаривши нервовими пальцями по клавішах старого, деренчливого клавесина, заспівав одну із хвацьких пісень, які пожвавлювали інтимні вечері Дзустіньяні. Слова пісні були непристойні. Каноніса не зрозуміла їх — її забавляв запал, із яким співав Андзолето. Графа Християна не могла не вразити краса голосу співака й надзвичайна легкість виконання, і він наївно насолоджувався, слухаючи його. Після першої пісні він попросив Андзолето проспівати ще. Альберт, сидячи біля Консуело, нічого, здавалося, не чув, — він не проронив ані слова. Андзолето уявив, що молодий граф роздосадуваний і усвідомлює, що над ним нарешті взяли гору. Він забув про свій намір розігнати слухачів непристойними піснями; до того ж, бачачи, що завдяки наївності господарів або їхньому незнанню венеціанської говірки це марна праця, він піддався спокусі викликати захоплення, яке викликає артист, що співає заради задоволення співати; а крім того, йому схотілося похвастатися перед Консуело своїми успіхами. Він дійсно просунувся вперед у можливих для нього межах. Голос його, може, втратив свою первісну свіжість, оргії позбавили його юнацької м'якості, але зате тепер Андзолето краще володів ним, став більш умілим у подоланні труднощів, до чого завжди інстинктивно прагнув. Він проспівав добре й дістав багато похвал од графа Християна, каноніси й навіть капелана, шанувальника рулад, не здатного оцінити манеру співу Консуело, що відзначалася простотою та природністю.
— Ви говорили, що в нього немає таланту, — сказав граф, звертаючись до Консуело, — ви занадто суворі або занадто скромні відносно свого учня. Він дуже талановитий, і нарешті я бачу в ньому щось, властиве вам.