Близько п'ятої години ранку йому начебто почулися кроки в коридорі, і незабаром двері легко й безшумно відчинилися. Ще не розвидніло, а тому, побачивши людину, що так безцеремонно входить у його кімнату, Андзолето подумав, що настала рішуча хвилина. Він кинувся до свого стилета й, немов бик, ринувся вперед. Але в ту ж мить у досвітній імлі він упізнав свого провідника, який робив йому знаки говорити тихше й не шуміти.
— Що означають ці гримаси й чого тобі від мене треба, дурню? — роздратовано запитав Андзолето. — Як ти умудрився пробратися сюди?
— Та як же інакше, якщо не через двері, добрий синьйоре.
— Двері були замкнені на ключ.
— Але ключ-то ви залишили зовні.
— Не може бути! Він на моєму столі.
— Що ж тут дивного, — там, виходить, інший.
— Хто ж так пожартував з мене, замкнувши мене тут? Учора був тільки один ключ; чи не ти, бува, проробив це, приходячи сюди за валізою?
— Присягаюся Богом, не я, й іншого ключа я не бачив.
— Ну, виходить, це чорт! Що в тебе за діловий і таємничий вигляд і чого тобі від мене треба? Я за тобою не посилав.
— Ви не даєте мені слова вимовити. Втім, побачивши мене, ви, мабуть, самі зрозуміли, навіщо я прийшов. Синьйора благополучно доїхала до Тусти, і от я, за її наказом, повернувся з кіньми за вами.
Знадобилося кілька митей, перш ніж Андзолето зміркував, у чому річ; одначе сталося це доволі швидко, щоб провідник, марновірні страхи якого вже почали розвіюватися разом із нічними тінями, не запідозрив знову витівок диявола. Шахрай щонайперше розгледів гроші, дані йому Консуело, постукавши ними об підлогу стайні, і залишився задоволений своєю угодою з пеклом.
Андзолето зрозумів усе з півслова й подумав, що втікачка, перебуваючи під пильним наглядом, не змогла попередити його про своє рішення й під впливом небезпеки, що загрожує, виведена, можливо, із себе ревнощами нареченого, скористалася нагодою, аби позбутися його гніту, втекти й вирватися на волю.
«Хай там як, — сказав він собі, — нема чого сумніватися й роздумувати. Вказівки, прислані нею з цією людиною, що припровадила її до тракту, який веде на Прагу, ясні й певні. Перемога! Тільки б мені вибратися звідси, не вдаючись до допомоги шпаги».
Поспішно зібравшись і озброївшись із голови до ніг, Андзолето послав провідника розвідати, чи вільний шлях.
Довідавшись од нього, що, очевидно, у будинку всі ще сплять, за винятком сторожа звідного мосту, який щойно впустив провідника, Андзолето тихенько вийшов, скочив на коня й, не зустрівши у дворі нікого, крім конюха, підкликав його й дав йому на чай, щоб від'їзд його не здався втечею.
— Присягаюся святим Вінцеславом[174], — сказав конюх провіднику, — от дивна річ! Коні вийшли зі стайні всі в милі, немов скакали ніч безперестанку.
— Видно, ваш чорний диявол приходив, — відповів провідник.
— Он воно що! — підхопив конюх. — Ото ж то я чув усю ніч жахливий шум у тій стороні, та боявся вийти подивитись; але ось, як я бачу вас перед собою, так само виразно чув я скрип ґрат і гуркіт звідного мосту, що опускається. Я навіть вирішив, що ви їдете, і вже не сподівався вас зустріти нині вранці.
Сторож біля звідного мосту зробив інше зауваження.
— Отже, ваша милість, зволить двоїтися? — запитав він, протираючи очі. — Я бачив, як ви виїхали опівночі, а ось ви знову тут.
— Це приснилося вам, чоловіче добрий, — сказав Андзолето, також даючи йому на чай, — так я й не виїхав би, не попросивши вас випити за моє здоров'я.
— Ваша милість робить мені занадто багато честі, — відповів сторож ламаною італійською мовою. — Хай там як, — додав він по-чеському провіднику, — а я бачив цієї ночі двох…
— Дивись, як би майбутньої ночі не побачити чотирьох, — відповів провідник, поскакавши слідом за Андзолето по мосту. — Чорний диявол любить викидати штучки з такими сонями, як ти.
Отже, Андзолето, керуючись порадами та вказівками провідника, добувся до Тусти, або Тауса, тому що, здається, це одне й те саме місто.
174