Консуело, вирішивши уникати запитань юнака, поки переконається, наскільки можна довіряти йому, зволіла відповісти запитанням на запитання.
— Ви з Пильзена? — запитала вона.
— Ні, — відповів юнак, який не мав ні схильності, ні приводу бути недовірливим, — я з Рорау, це в Угорщині; мій батько — каретник.
— А як ви пішли так далеко від домівки? Хіба ви не займаєтеся тим же ремеслом, що й батько?
— І так і ні: батько мій каретник, а я ні; але в той же час він і музикант, — а я хочу ним стати.
— Музикантом? Браво! Це чудова професія.
— Може, вона й ваша?
— Одначе не вчитися ж музики прямували ви до Пильзена? Це, кажуть, дуже похмуре військове місто.
— О ні! У мене було доручення туди, а тепер я повертаюся до Відня, щоб, знайшовши собі який-небудь заробіток, продовжувати там заняття музикою.
— Що ж ви обрали? Музику чи спів?
— Поки що й те й інше. У мене досить гарний голос, а отут у мене скрипочка — хоч і благенька, але я намагаюся передати на ній те, що відчуваю. Однак я честолюбний і мені хотілося б досягти більшого.
— Писати музику, очевидно?
— Ви вгадали. У мене з голови не виходить ця клята творчість. Зараз покажу вам, який у мене в дорожній торбинці добрий супутник — грубезна книга; я розірвав її на частини, щоб можна було брати уривки з собою під час мандрівок. Коли втомлюсь, я сідаю в якому-небудь куточку, трохи позаймаюсь — і втому як рукою знімає.
— Вельми похвально. Б'юсь об заклад, що це «Gradus ad Parnassum»[175] Фукса![176]
— Саме так! Я бачу, ви добре знайомі з музикою; тепер я впевнений, що ви самі теж музикантка. Зараз, коли ви спали, я, дивлячись на вас, говорив собі: «Зовсім не схожа на німкеню, по обличчю — справжня жителька півдня, цілком можливо, що італійка й, безумовно, артистка». Тому-то ви й зробили мені велику приємність, попросивши в мене хліба; а тепер я бачу, що, хоча ви щонайкраще говорите німецькою мовою, вимова у вас усе-таки іноземна.
— А що, коли ви помиляєтеся? Ви також мало схожі на німця, й обличчя у вас смагляве, як в італійця, а тим часом…
— О! Ви занадто люб'язні, пані! Обличчя в мене — як у африканця, і товариші по хору в соборі Святого Стефана[177] зазвичай звали мене мавром. Але повернімося до нашої розмови. Я був чимало здивований, побачивши, що ви спите в лісі зовсім одна. І в мене народилися тисячі припущень щодо вас. Можливо, подумав я, це моя щаслива зірка привела мене сюди, щоб я зустрів добру душу, яка допомогла б мені. Словом… сказати вам уже все?
— Говоріть, не бійтеся.
— Мені здалося, що ви занадто добре одягнені й занадто білі обличчям для бродяжки, а побачивши у вас дорожній мішок, я уявив, що ви перебуваєте при якійсь особі, іноземці й… артистці! О! При тій великій артистці, яку я прагну побачити й чиє протегування було б моїм порятунком і щастям. Ну, пані, зізнайтеся: ви з якого-небудь сусіднього замку і йшли з дорученням куди-небудь або повертаєтеся додому? І ви, звичайно, знаєте… О так! Ви маєте знати замок Велетнів!
— Замок Велетнів? Ви йдете до замку Велетнів?
— Принаймні намагаюся туди пробратися. Незважаючи на всі вказівки, дані мені в Клатау, я так заблудився в цьому проклятому лісі, що не уявляю собі, як вибратися звідси. На щастя, ви знаєте замок Велетнів і, якщо ваша ласка, скажете мені, чи далеко ще до нього.
— Але що ж вам треба в замку Велетнів?
— Я хочу побачитися з Порпоріною.
— Справді?
Але тут Консуело, боячись видати себе подорожньому, що міг згадати про неї у замку Велетнів, спохватилася й байдуже запитала:
— А скажіть, будь ласка, хто така ця Порпоріна?
— Як, ви не знаєте? На жаль, я бачу, ви зовсім чужа людина в цих краях. Але позаяк ви музикантка й знаєте Фукса, то, звичайно, знайомі й з ім'ям Порпора.
— А ви знайомі з Порпорою?
— Ще ні, але, якраз, бажаючи познайомитися з ним, я й шукаю протегування його знаменитої улюбленої учениці — синьйори Порпоріни.
— Розкажіть же мені, як вам це спало на думку? Можливо, я знайду спосіб проникнути з вами в цей замок до цієї Порпоріни.
— Зараз розповім вам усе[178]. Як я вже говорив вам, я син чесного каретника, уродженець маленького містечка на кордоні Австрії та Угорщини. Батько мій — церковний ключар і органіст у нашому селі. У моєї матері, що була куховаркою місцевого вельможі, прекрасний голос, і батько вечорами, відпочиваючи від роботи, акомпанував їй на арфі. Так я, природно, приохотився до музики, і, пам'ятаю, із самого раннього дитинства для мене не було більшого задоволення, як брати участь у наших сімейних концертах, тримаючи в руках шматок дерева, по якому я пиляв уламком рейки, уявляючи, що це скрипка зі смичком і що я видобуваю з неї чарівні звуки. Так, так! Мені й тепер іще здається, що мої милі тріски не були німі й з-під мого смичка звучав небесний голос, нечутний для інших, але який п'янив мене солодкими мелодіями.
176
177
178