Одного разу, коли я ось так грав на своїй уявлюваній скрипці, до нас зайшов мій двоюрідний брат Франк, шкільний учитель у Гаймбурзі. Своєрідний екстаз, у якому я перебував, дуже зацікавив його. Він заявив, що це свідчить про надзвичайний талант, й одвіз мене із собою до Гаймбурґа, де протягом трьох років — з усією суворістю, запевняю вас — навчав мене музики. Які чудесні фермато з руладами й фіоритурами відбивав він своєю паличкою на моїх пальцях і вухах! Однак я не падав духом. Я вчився читати й писати; у мене була справжня скрипка, я грав на ній простенькі вправи, знайомлячись у той же час із правилами співу й латинською мовою. Я робив настільки швидкі успіхи, наскільки це було можливо з таким нетерплячим викладачем, яким був мій двоюрідний брат Франк.
Було мені близько восьми років, коли випадок, або, вірніше, провидіння, у яке я, як добрий християнин, завжди вірив, привело в дім мого двоюрідного брата пана Рейтера[179], капельмейстера віденського собору. Мене йому відрекомендували як чудо-дитину; я вільно розібрав із аркуша п'єсу й настільки сподобався йому, що він одвіз мене до Відня, де влаштував півчим у собор Святого Стефана.
Там нам доводилося працювати всього дві години на день, а решту часу, покинуті на самих себе, ми могли робити все, що хотіли. Але любов до музики придушувала в мені й дитячі лінощі й дитячу непосидючість. Варто було мені, граючись із товаришами на площі, почути звуки органа, як я кидав усе й повертався до церкви, щоб насолодитися духовним співом і музикою. По вечорах я годинами простоював на вулиці під вікнами, з яких долинали уривки концерту або просто чувся приємний голос. Я був допитливий, я жадав довідатися, зрозуміти все, що вражало мій слух. Але особливо мені хотілося писати музику. У тринадцять років, не знаючи ні єдиного правила, я наважився написати обідню й показав партитуру нашому вчителеві Рейтеру. Він підняв мене на сміх і порадив трохи повчитися, перш ніж братися за творчість. Йому легко було так говорити. А в мене не було можливості платити вчителеві, тому що батьки мої були занадто бідні, щоб посилати гроші й на моє утримання й на освіту. Нарешті одного разу я одержав од них шість флоринів, на які й купив собі оцю книгу та ще книгу Маттезона[180]. З великим запалом заходився я вивчати їх і діставав од цього величезне задоволення. Голос мій зміцнів і вважався кращим у хорі. Незважаючи на сумніви й неясності, що породжувалися моїм неуцтвом, яке я силкувався розсіяти, я все-таки відчував, що розвиваюся й у голові моїй зароджуються думки. Але я з жахом бачив, що наближаюся до того віку, коли, за правилами капели, мені доведеться покинути дитячу співочу школу; я розумів, що ці вісім років роботи в соборі є для мене останніми роками навчання, бо в мене немає ні коштів, ні покровителів, ні вчителів, і я запитував себе: невже мені потім доведеться повернутися в рідний дім і навчатися каретного ремесла? На довершення своїх прикростей я став зауважувати, що маестро Рейтер, замість того щоб турбуватися про мене, став обходитися зі мною дуже суворо і думав тільки про те, як би наблизити час мого виключення зі школи. Я не підозрював причини настільки незаслуженої антипатії. Деякі з моїх товаришів легковажно запевняли мене, що він мені заздрить, знаходячи в моїх авторських спробах вияв музичного генія, що він узагалі ненавидить і бентежить молодих людей, у яких виявляє талант, який перевершує його власний. Я далекий від настільки утішного для мого самолюбства тлумачення його немилості, але мені все-таки здається, що з мого боку було помилкою показувати йому свої твори: він побачив у мені нетямущого честолюбця й самовпевненого нахабу.
— До того ж, — перебила оповідача Консуело, — старі вчителі взагалі не люблять учнів, які випереджають їх у знаннях. Але як вас звати, дитя моє?
— Йосиф.
— Йосиф… а далі?
— Йосиф Гайдн.
— Неодмінно запам'ятаю ваше ім'я: якщо з вас що-небудь вийде, я хоч буду знати, чому ваш учитель так неприязно ставився до вас і чому мене так зацікавила ваша розповідь. Будь ласка, продовжуйте.
Юний Гайдн знову взявся оповідати, а Консуело, вражена подібністю їхніх доль — доль двох бідняків і артистів, уважно вдивлялася в риси юнака-півчого. Це худеньке жовтувате обличчя надзвичайно пожвавилося в пориві звірення, блакитні очі блискали лукавством, пустотливим і добродушним, і все в його манері триматися й висловлюватися говорило про непересічний розум.
179
180