— Що з вами, друже Беппо? — наївно запитала вона. — Ви начебто чимось засмучені, і я не можу позбутися думки, що я вам завдаю клопоту.
— Не говоріть так! — сумно вигукнув він. — Невже ви такої поганої думки про мене й відмовляєте мені в довірі й у дружбі? Але ж я охоче віддав би за вас життя.
— У такому разі не сумуйте, якщо тільки у вас немає приводу для суму, яким ви не поділилися зі мною.
Иосиф поринув у похмуре мовчання, і вони довго так ішли, аж поки він знайшов у собі сили перервати його. Поступово юнак усе більше й більше ніяковів: він боявся, що таємницю його буде розгадано, але ніяк не міг знайти теми для поновлення розмови. Нарешті, зробивши над собою величезне зусилля, він мовив:
— Знаєте, про що я серйозно подумую?
— Ні, не здогадуюся, — відповіла Консуело, яка весь цей час була занурена у власні думки й не бачила нічого дивного в його мовчанні.
— Я йшов і думав: от би добре повчитись у вас італійської мови, якщо тільки вам це не нудно. Минулої зими я почав вивчати цю мову по книгах, але оскільки вимову перейняти мені було ні в кого, я не насмілюся вимовити при вас ані слова. Тим часом я розумію все, що читаю, і якби під час нашої подорожі ви потрудилися змусити мене позбутися фальшивого сорому і поправляли б мене на кожному слові, мені здається, що при моєму музичному слухові праця ваша не пропала б марно.
— О! З величезним задоволенням! — вигукнула Консуело. — Я люблю, коли люди не втрачають жодної дорогоцінної хвилини життя, аби поповнювати свої знання, а позаяк, викладаючи, вчишся сам, то нам обом, безсумнівно, буде корисно повправлятись у вимові цієї найвищою мірою музичної мови. Ви вважаєте мене італійкою; насправді це не так, хоча я й говорю італійською мовою майже без акценту. По-справжньому ж добре я вимовляю слова тільки в співі. І коли мені захочеться донести до вас усю гармонію італійських звуків, я буду співати важкі слова. Переконана, що погана вимова тільки в тих, у кого немає слуху. Якщо вухо ваше досконало вловлює відтінки, то правильно повторити їх — справа пам'яті.
— Виходить, це буде одночасно й урок італійської мови й урок співу! — вигукнув Йосиф.
«І урок, що буде тривати цілих п'ятдесят льє! — із захватом подумав він. — Якщо так — хай живе мистецтво, найменш небезпечне та найменш невдячне з усіх пристрастей!»
Урок почався відразу ж, і Консуело, яка спершу ледве стримувала сміх щораз, як Йосиф вимовляв що-небудь по-італійському, незабаром стала захоплюватися легкістю й старанністю, з якими він виправляв свої помилки. Тим часом юний музикант, жагуче бажаючи почути голос артистки й бачачи, що приводу до цього все не з'являється, пустився на хитрість. Прикинувшись, начебто йому не вдається надати італійському «а» належної ясності і чіткості, він проспівав одну мелодію Лео, де слово «felicita»[184] повторювалося кілька разів. Консуело, не зупиняючись і анітрошки не задихаючись, немов сидячи в себе за роялем, одразу ж проспівала цю фразу кілька разів підряд. При звуку її голосу, з яким не міг зрівнятися жоден голос того часу, — сильного, проникаючого в саму душу, — тремтіння пробігло по тілу Йосифа, і він з вигуком захвату судорожно стиснув руки.
— Тепер ваша черга, спробуйте! — мовила Консуело, не помічаючи його захопленого стану.
Гайдн проспівав фразу, та так добре, що його юний професор заплескав у долоні.
— Прекрасно! — сказала йому Консуело щирим, сердечним тоном. — Ви швидко засвоюєте, і голос у вас чудовий.
— Можете говорити про це що завгодно, але сам я ніколи не зможу вимовити про вас жодного слова.
— Та чому ж? — запитала Консуело.
Тут, повернувшись до нього, вона помітила на очах його сльози; він стояв, до хрускоту стиснувши пальці, як це роблять пустотливі діти й пристрасно захоплені чоловіки.