— Цей пан Мейєр, здається, гарна людина, — мовила Консуело, востаннє глянувши на нього зверху, коли той уже зникав з очей. — Упевнена, що він прекрасний батько.
— Він допитливий і балакучий, — зауважив Йосиф, — я дуже радий, що ви позбулися його розпитувань.
— Він говіркий, як усі люди, що багато подорожують. Судячи з того, з якою легкістю він володіє різними говірками, цей Мейєр справжній космополіт. Звідки він може бути родом?
— Вимова в нього саксонська, хоча й нижньоавстрійською говіркою він розмовляє дуже добре. Мені здається, він із Північної Німеччини, певно — пруссак.
— Тим гірше для нього; не люблю пруссаків, а короля Фрідріха[189], після всього, що я про нього чула в замку Велетнів, люблю ще менше, ніж його народ.
— У такому разі ви добре будете почуватись у Відні: у войовничого короля-філософа там немає прихильників ні при дворі, ні серед населення.
Розмовляючи таким чином, вони добулися до лісової хащі й пішли стежками, які то губилися серед сосон, то звивалися по схилу гірського амфітеатру. Консуело визнала ці Герцинські Карпати скоріше гарними, ніж величними. Вона багато разів подорожувала в Альпах і тому аж ніяк не приходила від навколишнього в захват, як Йосиф, що вперше бачив такі високі гори. І якщо в юнаку все викликало захоплення, то супутниця його була більш схильна до мрійливості. До того ж Консуело в той день відчувала велику втому й робила величезні зусилля, щоб приховати це, боячись засмутити Йосифа, який і без того занадто турбувався через неї.
Вони поспали кілька годин, а потім, перекусивши й позаймавшись музикою, перед заходом сонця знову вирушили в дорогу. Але незабаром Консуело була змушена зізнатися, що нічний перехід їй не під силу; хоча вона, подібно до героїнь ідилій, довго занурювала свої витончені ніжки в кристальні струмені джерела — ніщо не допомагало, п'яти були занадто зранені камінням. На лихо, місцевість виявилася зовсім пустельною — ні хатини, ні монастиря, ні куреня. Йосиф впав у відчай. Було занадто холодно, щоб ночувати просто неба. Нарешті крізь вузький прохід між двома пагорбами вони побачили біля підніжжя протилежного схилу вогники. Долина, куди вони спустилися, розташована була вже в Баварії, але місто, що виднілося, було набагато далі, ніж вони припускали, і засмученому Йосифу здавалося, що з кожним кроком місто все більше відсувається від них. На довершення нещастя хмари заволокли все небо й незабаром зарядив дрібний холодний дощ. Дощова завіса зовсім сховала вогники від поглядів наших подорожан, так що, спустившись не без труднощів і ризику до підніжжя гори, вони не знали, куди йти. Дорога, на щастя, виявилася досить рівною, і вони продовжували, ввесь час спускаючись, плентатись по ній, як раптом почули шум зустрічного екіпажа. Йосиф, не вагаючись, окликнув проїжджаючих, аби з'ясувати, що це за місцевість і де тут можна знайти притулок.
— Ви хто такі? — пролунав йому у відповідь грубий голос, і слідом за цим почувся звук зведеного курка. — Геть! А то розкраю череп!
— Нас нема чого боятися, — відповів Йосиф, не бентежачись, — подивіться самі: перед вами двоє дітей, які просять лише вказати їм дорогу.
— Еге! — вигукнув інший голос, у якому Консуело зараз же впізнала голос ласкавого пана Мейєра. — Та це ж мої ранкові юні шибеники! Впізнаю вимову старшого. І ви теж тут, гондольєре? — додав він по-венеціанськи, звертаючись до Консуело.
— Так, — відповіла вона також по-венеціанськи. — Ми заблукали і просимо вас, добрий пане, вказати нам замок або стайню, де ми могли б прихиститися. Скажіть нам, якщо знаєте.
— Ех, бідні мої хлопці, — відповів Мейєр, — ви щонайменше за дві милі від будь-якого житла. У цих горах вам не знайти й собачої будки. Але мені жаль вас, сідайте до мене в екіпаж; я можу без особливого збитку для себе дати вам два місця. Ну, не церемоньтеся ж, залазьте!
— Ви, справді, занадто добрі, пане, — сказала Консуело, розчулена привітністю цієї гарної людини, — але ж ви їдете на північ, а нам треба до Австрії.
— Ні, я їду на захід. Не більше ніж за годину я довезу вас до Біберека. Там ви переночуєте, а завтра зможете добратися до Австрії. Це навіть скоротить вам шлях. Ну, наважуйтеся ж, якщо не хочете мокнути під дощем і затримувати нас.
189