— Ми його не кинемо, — заявив граф, що не зводив очей з Консуело. — Спішся, Франце, — наказав він своєму служникові й, звертаючись до дезертира, сказав: — Сідай на цього коня, я його дарую тобі; і ось ще на додачу, — мовив він, кидаючи йому гаманець. — А вистачить у тебе сил добратися до Австрії?
— Так, так, ваша ясновельможносте!
— Ти хочеш їхати до Відня?
— Так, ваша ясновельможносте!
— І знову стати на службу?
— Так, ваша ясновельможносте, тільки не в Пруссії.
— Вирушай до її королівської величності, — вона всіх приймає раз на тиждень, — скажи їй, що граф Ґодіц[194] шле їй у подарунок красеня гренадера, у досконалості вимуштруваного на прусський лад.
— Лечу, ваша ясновельможносте!
— Але гляди, не смій згадувати про пана барона, а то звелю своїм людям схопити тебе й відправити назад у Пруссію. Запам'ятай!
— Краще мені зараз же вмерти! Ох! Якби негідники не зв'язали мені рук, я б покінчив із собою, коли вони мене знову захопили!
— Забирайся геть!
— Слухаюсь, ваша ясновельможносте!
Він дочиста спорожнив фляжку, повернув її Йосифу, обняв його, не підозрюючи, що завдячує йому набагато більшим, і, кинувшись у ноги графові й баронові, став дякувати їм, але барон зупинив його нетерплячим жестом на півслові; тоді він перехрестився, поцілував землю й піднявся на коня за допомогою служників, тому що ледве міг ворушити ногами. Однак, опинившись у сідлі, він одразу підбадьорився, відчув приплив сил, пришпорив коня й помчав по дорозі, що вела на південь.
— Якщо коли-небудь виявиться, що я не стримав вас від цього вчинку, — сказав барон графові, — то моя пісенька скінчена. А втім, однаково, — додав він, заливаючись сміхом. — Ідея подарувати Марії-Терезії фрідріхового гренадера просто чудова! Цей дурень, що пускав кулі в уланів імператриці, тепер буде пускати їх у кадетів прусського короля! Нічого сказати, гарні вірнопіддані! Прекрасне військо!
— Володарі від цього нітрохи не страждають, — проронив граф. — А що ж нам робити із цими молодиками? — додав він.
— Ми можемо тільки повторити те, що сказав гренадер, — відповіла Консуело. — Якщо ви нас тут покинете, ми пропали!
— Мені здається, ми не давали вам дотепер приводу сумніватися в нашій гуманності, — мовив граф, укладаючи в кожне слово якесь лицарське чванство. — Ми довеземо вас до місця, де вам нічого буде боятися. Мій служник, у якого я взяв коня, сяде на козли, — сказав він баронові й, притишивши голос, додав: — Хіба ви не віддаєте перевагу товариству цих двох молодиків над товариством служника, якого нам довелося б узяти в карету, що набагато більше завдало б нам клопоту?
— Так, звичайно, — відповів барон, — артисти, при всій своїй бідності, скрізь бажані гості. Хто знає, чи не виявиться оцей саме музикантик, що знайшов у кущах свою скрипку й схопив її з такою радістю, майбутнім Тартіні[195]? Ну, трубадуре, — сказав він Йосифу, який щойно на полі бою підібрав свою торбу, скрипку та рукопис, — їдьмо з нами, і на першому ж привалі ви нам оспіваєте цей славний бій, де на бойовищі не було виявлено жодної душі.
— Можете скільки завгодно потішатися наді мною, адже вам, а не мені випала велика честь прикінчити цього негідника, — мовив граф, коли обоє зручно розташувалися на задньому, а хлопчики на передньому сидінні й карета швидко покотилася до Австрії.
— У тім-бо й річ, що я не впевнений, чи вбив я його наповал, і дуже боюся коли-небудь зустріти його біля дверей кабінету Фрідріха. Охоче поступився б вам честю цього подвигу.
— А я, хоча мені не вдалося навіть бачити супротивника, щиро заздрю вам, — заперечив граф. — Я вже почав було відчувати смак пригоди й з радістю покарав би негідників по заслугах. Подумайте тільки! Хапати дезертирів і набирати рекрутів у самій Баварії, вірній спільниці Марії-Терезії! Нахабство просто нечуване!
— Ось вам готовий привід для війни, якби не були ми стомлені війнами й не жили в такий мирний час. Я буду вам дуже вдячний, графе, якщо не станете розголошувати цю пригоду; справа не тільки в моєму володарі, — а він був би вкрай незадоволений мною, коли б довідався про мою роль у цій історії, — та й у місії, з якою мене послано до вашої імператриці. Вона прийняла б мене дуже недоброзичливо, якби я з'явився до неї після зухвалого вчинку, зробленого моїм урядом.
— Можете бути цілком спокійні, — відповів граф, — ви знаєте, що я не дуже ревний підданий, адже в мені немає честолюбства царедворця.
194